Гостями до дзвонового серця
сходити з тобою поруч.
Клич, мов річка мідна, пронесеться,
значачи спокутну прощу.
А тополі наші засвітивши,—
осінь при кіоті ставить.
Скоро в тіні їхній найсинішій
нам вернутися назавжди.
Вдариться крильце совине в шибку
місячній часовні—з пущі.
Тайну горя, від негоди швидшу,
чули айстри: нам шепнути.
4.VIII.65
ПРИРЕЧЕННЯ ЗМІНИ
Довіває, мов димами з грядки
пил красолі, на всемир'я.
Туга самоти моєї в радість—
пориваннями нестримна.
А з орлиного підхмар'я морить
непогода, оком темна...
до розлуки! кораблі, як хорик,
викличуть обох на ймення.
Знаю: згрішиться кохання щире,
як собою світ замінить.
Буря вцвітаний ланцюг розірве
і поклонить серце в німість.
Бо в законі океанів скорих
числять крок зозулі віщі:
зняти гордість нашу! на порозі
сонцевого віку в тиші.
5.УІІІ.65
ІСПИТ ЩОДЕННОСТИ
По неділі стали непогоди:
в хвилі сірі, як паркан.
Вибухи, чи вербна кров підводить?—
зеленіючи, й зника.
Чесані від вітру, коси—в черзі,
крейдяними гребінцями.
І морській, мов чайка, нареченій
вінчик сяйва обіцяти.
Кресляться на пагорбах піщаних
речення травин з пориву.
Де—сліди? де наші? на прощанні
зірку бачили сповірну.
Дві долоні вітру, шарудівши,
зарівняли й не дізнати.
Десь іскринка! знак одвічних свідків
з неба до відчаїв наших.
5.УІІІ.65
БЕЗСМЕРТЯ СЕРЦЯ
Ми тужити станемо потойбік—
про вечір'я браток звичних...
Повелілось: кров до їх подоби
вже очистити на відчит.
Доп'янивши, жар іржу зоставив
на лади чуття текучі—
в серці: скарбівниці неба тайній,
що до вічности прилучить.
Серце—океан; річки жоржинні
повертаються з відбігу.
В течіях душа домує, жити—
жертву сповнити обітну.
В течіях кровин, в іскризні кращій,
ніж летить зірчаний розсип:
все—в прибої, сполохами вбравшись,
все—домує, з сонця росить.
Все— в біжучих зореничках теплих,
кладених, як моря бризки;
все—домує! все, як потопельник! —
до хлібини сонця близить.
І призначено: в зіницях братки
повторити світлотою;
все— в багатті! без гордині втратних,—
де човни життя не тонуть.
5.УІІІ.65
НЕРОЗГАДНА ПРИКМЕТА
Горнеться, немов слідами гробу—
голос океанний віє.
Яблуне! тебе, гілками добру,
кличе в світло заповітне...
Де півмісяцева скибка встежить
білий профіль,—від напасти.
Щастя наше: вогняний ковчежик
відпливає в безум клятий.
Тільки скибка винозірна дужче
думу з блідности чарує.
Ми на ниву неба, серце дружнє,
на блакитну станьмо вдруге...
Близиться завіса! не прогляну,
чайка прорізає ридма:
крильми вівши згадку полум'яну—
з каменя до семизір'я.
6.УІІІ.65
НАЙВИЩИЙ ПРИПЛИВ
Борозни біжать! мов жар, несучи,
свічені з могил розритих—
молоді вінці та скрізь обручки:
до дзеркалля в красні ритми.
Там і в нас любов коронувалась
досвітами білоцвітів.
Слід від зіркового покривала,
розгорівши, в сплески звітривсь.
І від персня на лілейні пальці
висвіток спливав, на вічність.
Все—погасло; і скарбизни впали
в глибину гробниць безсвітних.
А саме знеквітнене трепеття
скинеться край серця в скойки.
Часом хвиля: дуже, дуже тепла
згадку з іскрою прикотить.
6.VIII.65
ВІДГОМІН життя
Мертво грають перламутри з мушлі
(звій—мов кружні хуртовинки).
Без покійників, а спомин смутків
з моря повниться донині.
Бурі пам'ятник: про взнану радість—
відшум замкнуто від неї...
від живого моря, що принадить
меви до жаги своєї.
Крильми не відірвуться летівши,
клонені грозою в скарзі.
Прагнув бранець берега безслівний —
до очей радіти карих.
Ланцюги—міцніші, аніж держать
корабель до дна при кітві.
Хоч валами левів надбережна
буря відрива, вкотившись.
Ніби тінь, найзалізніша ланка—
відзнача кровину в поклик.
З півдня яблунями захлиналась
повнота зірчат високих.
Мушля мертва з побризку здригнеться,
шуми беручи на відгук;
і програє семибарва серпня
в перламутрі! роси зійдуть.
Так розбуджено примерлий клавіш
кликати в живе ридання:
важко від роялю моря згравши,
з мушлями горить відрана.
6.VIII.65
ПРИЗНАЧЕННЯ ЧАЙОК
Від планет веселі або скорбні
криком випрядали долю:
в дружбу чи кохання, чи при гробі,
як і в празники додому.
Скеля з моря, як подвійня віка
сірої труни, і плачуть
чайки в речення пісень, бо скликав
місяць від біди з початку...
і доквітнувши в пелюстки східні
при вікні—твоєму горі,
німо: ластівці слова і рибці
випломінює церковні.
І про нас, поткавши в сльози вінчик,
мальви стерегти спинився...
доки в релях океан докінчить
мову, що вогнем — як нива.
6.VIII.65
БІЛА ІКОНА
Славний, мов гілками в скелях склався—
бігши, океан горючий:
де рай-цвіт кіоту, неба ласка;
до Мадонни кличуть учні.
А долоні в дві зірниці сходять;
мирно ластівки нап'ються.
Клонить місяць, ключаний колодязь—
повен збірик, ніби люстра.
Звід розвидниться життя вінчати;
і над празник шестикрилий—
лілія лілей з небес причасних:
Богоматір—зір прихилить.
Вік молитви про кайданні душі
від її сльози промисливсь.
І сузір'я всіх кадил найдужчих
звістять про блаженну милість.
Ниви моря; з ними схід просторить
білоцвіт розп'ятих тернів.
Від лампадок неба вкруг корони—
їй весніє день безсмертний.
7.VIII.65
ПРОСВІЧЕННЯ НОЧІ
Цвинтар моря чорнотою зрушив
цвіт і плити над гробами.
Де сліди? через пісок, вирущі,
в каменях вали забрали.
їм напроти прозерніла іскра
сиротою в полі-небі...
розгорися! з колоска розсійся
в ріллі темряви серпневі.
Скибку яблука: збілілий місяць,
врізано з неділі в гостях.
Він і в прозолочінь подимівся,
бравши брилик—світло сповна.
З ківшика від нього в добросердність
на безодню шлях пролитий.
Знов багаття від грудей відвертих
моря—до ікон молитви.
7.VIII.65
НАБЛИЖЕННЯ РОЗСУДІВ