Осінь! горе нам спадає в груди,
і крилатий крик, злетівши,
ранить: бистриною крик нелюдський
через міст і човник тиші.
А ПОИГООНУТЬсиві, а поигоонуть.
лившись хвилі: мимо лившись.
Мов прозору—усмішку прозору
світять немовлята милі.
Що жемужні, любі! все повторять,
хлюпаючи: в світні речі,—
повів добрий над прогірклість горя,
де ще квітик не почерствів.
А черленістю листки зотліли—
поміж камені, що пінять.
І під вихор—болі підневільні
трав: мов розридалась пісня...
Зір, притоплена валами, клонить,
а не гине в жовту кривду.
Десь доріжка: біля гроз сокольних,
дожида! і зерна зійдуть.
Серце моє, хворе в сплеск нещастя,
ти, серед примар скажених,
стерплюй! привид соняшника знявся—
в димі моря, ніби жертва.
9.Х.64
ПЕРЕДВІСТЯ ЗУСТРІЧІ
З надвечір'я— змученість вишнев'я;
ллється в схрещення віконне.
Морем змірена біда на дев'ять
голубих валів: не змовкне...
а напроти, небозвід відкривши
огністю громів збіліти:
прийде Цар—суддя навік! кровини
хрест несмертний пересвітлить.
З незахідности знамен небесних,
всім предвічне серце видно;
серед янголів, брати і сестри! —
хто за правду в поєдинок.
Мов душа на схрещення прибита,
дерево: про тебе, жде—
в тьмі молитись! вістку з верховіття
провеснить крізь кривду вдень.
І тоді, тойбічніша, ніж місяць,
але ближча і від братки:
вже посвідчиш вірно несамітна—
звідки всім навік стрічатись.
10.Х.64
МЕЖА ПРИБОЮ
Чи синіша ніч: магнітну звівши
силу з бігуна світитись? —
ніж біда в пориви восьмизвірні
звалиться на сиві свитки.
І печаль тоді нечутно стисне,
скине серце! з гіркотою.
Проз дев'яте зло пройшла осіннє,
чиста правда—мов чужою.
Бо невгадана була завчасна,
на містку життя глухому.
Безліч лебедів над ниву мчаться—
голосну, з біди, додому.
Там: де вічність, льодовець нескрушний,
крильми зблиснуть, спокій пивши...
Любо! мимойдучи, сонця кущик
найблаженніш віє в тиші.
Тут і кроки квіткова могутність
відміря, з грози проллється...
будем, як веселку, поклик чути
скоро—з воскресіння серця.
ЗО.Х.64
ВІДСВІТ ОСЕНИ
Склониться чоло в багрянці: рани—
вкружні, сточували довго...
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра—часта: по обличчю.
Вже росою смертною обмита—
з поту понад тьму найближчу.
І не зміряти жарою в зорях
ні—що з сонця: прірви болю —
в терзаного на хресті! як морять
муки, склавши тінь глибоку.
Жили на руках і стопах рвавши—
скровленому в ніч безрадну.
І прибитому на хрест найважчий:
платою за всіх—до краю.
В найзвірнішу зведено погибіль
плоть пориту, доки в ребра
внизано і спис—чи серце, вбитий—
не зберіг? роздерти треба.
Вже звершилось! кров'ю і водою
свідчить, мертве—перед злими:
серце, що пломінністю живою
всіх веде, збудивши з глини.
Всіх любило без кінця, прещедре;
стануло! і небо з жаху—
вмить світильними світами меркне:
ринучи в біду неждану.
І здригнулось до підвалин вічних,
в грозові удари з ночі...
мов—звалили Божий семисвічник—
в олтарі: до слів пророчих.
І обпалить материнські груди—
кара, ніби меч злочинців.
Що злопомсти їх, як скель, нікуди
не минути! скель в'язничних.
І довічно, поки в небі сходить
мов сторіки, день безсмертний,
буде смуток матері, крізь спогад,
терпнути: огню не зменшить.
Поклонімось, до зорі припавши,
просячи—в хресті простити:
ми! порушники його пропащі—
ним відкуплені в досвітність.
ТЕРПКІСТЬ МОРЯ
І
Оніміє день і не прокаже
променя при силі—в осінь!
Море не почує, мов несправжнє;
сітку смерти переносить...
покриває верби, зримі вдруге:
з глибини вінцем погребні.
Мов чуття брижіє все горюче—
втопленицьгміж дим на берег.
Тільки видно, де і наймолодші,
в блиску радости на свята:
діти граються, скали дійшовши—
красно вся, мов храмик, знята.
Близко ні труна не взеленіє,
замкнута з огню в печатки.
Ні кермек не зацвіте скорбніше:
свідок ясирів дівчачих.
7.XI.64
Знов ключів'я чайок, налякавшись
відгрому в руїнах тучі,—
крильністю від завірюхи кращі,
кружаться, і смутки чути.
Чи в спокуті душі потойбічні
так неспоглядимо в скаргу—
з дожидання до святої стрічі,
квилячи, над пітьму прагнуть?
А печатка місяця прищербна:
схиленою в сизий розпач—
мерхне смертю черепів при дверях,
де ліси жебрущі просять.
Все—в скорботі, по страшнім відході,
на хресті! залізо гостре.
В глибині, де смерть кайдани зводить,
ні кровина не простогне.
З перекладини, що вічно святить,
брали, в окрик неба блідний:
вірні—збагреного в судні цвяхи,
брали князя білих свідків.
14.XI.64
Дощ посіяно в туман озерний,
від берези ще блідніте:
краплями з повік самої смерти,
над прозоре кладовище.
Лебедів безвинна світить вічність
при сторожі коло гробу.
Ні скрапання вже не перелічить
небо в зорях, вірне зроду.
Вже, скорбото! стати на коліна,
все—прощення в серце ждучи
(простягається правиця млітна:
жебракова в суд найдужчий).
Милости, через безодню строгу—
крихти в стогін покаянний:
звати від воскресного чертогу,
між погребними свічками.
Нам озвуться голоси сирітські
мевок—невидимо в небі.
І туман прибрамний ждуть відкрити—
сестри з озера служебні.
Там ридати в листя вмить спинився,
в листя, смутками нестямне—
дощ: на горах, де горить гробниця
сонцем і не перестане.
СИВИЙ ДЕНЬ
Все з тінизни—сніжністю закрите,
все: закрите, біле, біле...
Серця сестро! горе ще гіркіше—
від жарин, де жертви хлібець.