Грозовиці дикий льон повергли;
найдимнішу барву тратить.
Мов сторінку світла з книги мертвих
прочитати в хмарній хаті.
Човен самоти! в безодні човен:
гойдано з огненних травок.
Небо псалтиря, все—хоруговне,
в кіновар трояндну вбрано.
Під склепіння: в пароси гойдатись,
небо! допусти і гробик;
і зогріється проти лампадки,
шепчучи—прощення просить.
11.VIII.64
Світоч миру! в небі тайни, зглянься:
на рабу, на тінь убогу;
в дворик до надзоряного вбранства
глянути дозволь без боргу.
В сон—півмісяць нивовий схилявся
серповинкою збагріти:
в сон, від найбризкучішого вала
мідних колісниць при вітрі.
Море—келія; свічнить святиня
і приймає сонця паску—
з храму! де крізь пахощі ясниться
горлиця в снагу посвятну.
Вкруг розлуками зросла звіщати
бистрина пожеж безмежна;
а дитя піднесено до чаші
в черешневій зливі неба.
12.VIII.64
ПЕРЕМІННІСТЬ МОРЯ
І
Зблизивши дим'янки в сині схили,
спалює жага надлюдська.
Це—як смертний скрик з могили вилив
муки сну: рядами збудять.
Враз аж до жорстокого підніжжя
порвано, в лану страждати —
жалощів квітки! що й звіра ніжать,
за краплинку неба вдячні.
Мислі моря на дзеркальній скрипці;
сіє в борозни недонні.
Не відстане й спомин покипіти
в біль, обкрапавши долоні.
А сама журбою проти хмар'я
з острова скружила клична —
чайка! й соняшник небес прорвався:
в бризки воску з кругосвіччя.
До прощення поклики спокутні—
в блідну стежку при негодах.
Ніби сироти голодні з пустки
попід хатою проходять.
13.VIII.64
Ти, мов тінь, чаїно! немаєтна:
харч на буруні збирати.
Жаровими море не минеться
в пил колесами—без брами.
А бідніша і від тебе вбогість,
як—метеликова! в зливі:
ніби взорчасту пелюстку гонить
буря, від троянди звівши.
Він злидніший! ні гнізда, як птиця,—
не придбає в скромну поміч.
І минеться, мов з огню стремтіти
в повороті сонця мовчки.
Вип'є слід на кремені—від краплі:
часом при ліхтарні квітки.
Через прірву долю відкривати,
над вітрильця! й розговітись.
А вже видно: кров'ю від крайнеба,
червонять грози легені.
Збігла й громовиця гребінцева,
чешучи моря липневі.
Чи постріти смерть на роздоріжжі,
де про суд громи говорять:
буде правда! і сповістя свіжі—
з голосних воріт надмор'я.
Там присвічено знамення волі,
крильця до псалма спахнуть:
як співатиметься в спів престольний,
чашу славлячи страсну.
14.VIII.64
ПОВНИЙ ЧАС
Море—чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях...
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.
І врожевіла кора берези—
ширена в гаї надземні...
Ткань хмаристу відгорта на безмір
немовля з вікна в щоденність.
А проривно радістю влилися
з пряжами свічин, почати:
всі сліпучі пасма в добровістя —
мов з амвона при читанні...
Там і мевок семеро, мов сніжні,
з'єднано в незриму сіть—
мчаться глибочінню, без обніжків;
мур огню на дні стоїть.
14.VIII.64
РОСЯНІСТЬ
Раптом: тиша! білиться в крайнебі,
з ліркою бджоли легкої;
свят-Іванів цвіт і всі серпневі
півголосся ліс присвоїв.
А пребагряніші рани краплють:
від гілок і на щирицю.
Скрізь розпалено терпіння в спраглу
росок—глибину гористу.
Свячено собор тісних ялинок,
їм суцвітини не згірчать:
мов офіра, в білостан приливно
зібрані на взір сузір'я...
Мов—самі від крейди чистотою
привиди в причілків хатніх.
Із проквітненістю пилковою
в судній правді не стихати.
17.VIII.64
ВИСОКИЙ ПОТІК
З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де орелля припада скликати:
хто з дрімотности звільнивсь?
Поміж камнеспади з бурелому,
дужчаючи в кров громів...
на небрамний океан додому:
шаблик місяця повів.
Квіт споріднено в стежині стати,
позбира престольна добрість;
як до перемог села з хрестами
ВІДНОВИТИСЯ СПОДОбиТЬ. VIII ,
СВІДЧЕННЯ КВІТІВ
На нитині—на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,— крильця.
Згадку про єпітрахіль відновить
барва їх пилків жариста.
їх дашок вершить жовтогарячість
і під ним ліхтарик блідний;
і ні зливний попіл не потратить
стежки: через тінь до східців.
А джерел посланник добромовний,
океанові при учті—
сповістив про квітковинний домик,
де з дощу про нього чути...
Бо на мшистому обриві в розплив,
як по найдревнішій міді,
розбиває сім течій перлових—
пасмами в каскади ділить.
Збоку мшіє острівцева гряда,
з каменя, в дитячу травність.
Там: як свічничок, билина врядна
цвітністю молебень править.
18.УІИ.6
БЛИЗЬКІСТЬ
Чи приносить сонце з синіх нетрів—
хрест палання в двері вбогі,
то прикмета! від небес простерті
руки: визволити гробик.
Чи струмок приведено з вершиння:
при іконці нас напоїть...
знак! що зорі чашу всім відчинять;
всім в олтар,—з біди сліпої.
Чи вітає світло шестикрильне,
в церкві, як провісток перший,
то прикмета: до безсмертя кличе
серце—від розп'яття в жертві.
Від розп'яття з терну знов галузка,
в збір сузір'їв, квіт—кривавець.
Над світами з цвяхів краплі ллються;
хрест, що небо відкриває.
20.VIII.64
ВЕРХОГІРНИЙ НАПРЯМОК
Півбезумна стежка вгору в'ється,
в скельні сходи—в ритми мшисті,
в стукоти замореного серця! —
гіркота себе не стишить.
Брили звітрено: маризни в обкруг
стали, мов дими криласті.
Під вороноту склепіння вогку
лист могли понаскладати.
Полозами корені з обривів
аж до зойку камінь душать.
Навіть кручі, ребер не вберігши,
стогонами рвуться пущах.
Круто! в'ється стежка несходима;
кров дорожньому натомить.
Аж перемандрує дощик ридма
цвинтарями вітроломів.
При обривах, жевріючи, круглі,
тяжко ягоди синіють.
І надгір'я— мов прихмарні груди
вкрито в мантію огнисту.
Часто карані грозою сосни—
зустрічаються страждати:
чорно, з вугілля сльозинок гострих,
значаться гріхи недавні.
Брили на півкрок притьма здригнуться,
погрозивши серцюв зморі.
Близько, блискавши, з вершин могутня
діядема охоронить.
21-22. VIII.64