Одна присвічена з троянди тайна
на крилах вечора, диміє.
Зелене чудо неба! — і спитала
душа: де відплива безмірне...
Діброви журяться, і гострі птиці
при небі вгадують незнане.
Що—любимо: з барвінків освятити,
де доля з весен знов погляне.
24.Х.53
ОБЛИЧЧЯ МІСЯЦЯ
Пір'їни в хмарі—не домів'я пташе;
та хризантемовий віночок...
що променитись до прибою стане,
як серебро скорбот жіночих.
Але, не хліб святити, скибка сяйва—
сумує та навколо й терен.
Немов чоло, страждаючи, й осанна
знедоленого! рани стерпить.
А що провістить, невідомо зірці:
як фіялкова іскра, журить!...
і скрізь живими краплями зогрітись
дозволить серцю — вогник дружній.
Я знаю: захистити небо хоче
галузки крови, що розквітнуть.
І тчеться слово світла непорочне
до моря, в течію відкриту.
26.Х.53
ВІДХІД
Кому повірити? півсвітлий берег;
і сонце на пустелю сплаче.
Мов вихор полум'я рідке оберне:
так трав'я моря, все терпляче.
Остання айстра впала в хресне світло;
а хвилю смутків—чує камінь!
З вечір'я, при мартинах незловісних,
огонь до скойки замикати.
Перлисту тишу океан напоїть,
одягшися в димучі барви...
де чайки, мов за свічку, за тополі
злітали: привидами братись.
Від простору світкого сизокрила
сплеснула глибина й стихає.
Ми ж сірими словами докорили
обличчя сонця біля хяти.
Сховалось! білого життя зніміла,
куріючи, безмірна мрія.
І зірка скорби, де темніє зілля,
кривавим криком догоріла.
21.XI.53
НІЧ
Скорботний світоч: мов чаїне серце;
від заходу проститись вірно!
Вгорі сузір'я молитов, триперсне
народиться, немов з кровинок.
А в ватрі спомин ожива; минутись
при моря голосі, до кручі.
Вже грядка не загубить ні пелюстки—
до диму бурунів горючих.
Провістя визоріє з ночі болю
та з досвіту садів, без крику.
Над лілією долі голубою —
від сонця чутиму довіку.
Надхідна хвиля мов батист розіллє
на скелі та в піску відкотить.
А зерно неба, полум'ям осіннє,—
мов дощ, понакрапає в скойки.
29.XI.53
ПЕРЕРСВІТАНОК
Де—щастя сну? вікно читає Тору,
бо вже видніє семисвічник.
А смутно, бо ні голосу! прозору
сльозу діжди, що вжалить міцно.
Будинки ночі в скорпіони корчить
по щілинах біда без жалю.
Як крик—сам квіт, на грудях до сорочки,
мов океан огню зближають.
Та без волосся скрипок, рівно тужать
зірки сусідні над порогом.
І вся стіна плачу небесного недужа
при догоранні горя вбогих.
Ми—без зеленого дихання ниви
від правди, що на берег віє.
Мов грому хліб скривавлений! —безвинні,
серця спаси, моя надіє...
11.ХІІ.53
СТИХІЯ МОРЯ
Від неї—зазорівши, ніби хрестик,—
ласкає льон: живий з припливу.
Ялини скорбі! сніжну хмару стерплять,
чаїну чуючи сопілку.
І рокітливі груди бурі дуже
до неї дихають, при хвилі.
Трава: мов персня золото подружнє! —
синіючи, вода похилить.
А світлота з вінця—повеселіти
бурунному велить риданню.
Незримо: прокричали зорі в сіті
морські, мов жалобу неждану.
І вихбри в валах блискучих зводять
множини сплесків, ніби листя.
На зелень каменя—квіток неволя:
скрапає в плач поломенистий.
11.XII.53
НАДБЕРЕЖНА ЗАВІЯ
На гори—хуртовиння непроглядне;
як при тобі: в ліси набігши.
Безумний сніг під похорони вдягне
ялини, звівши в світі білі.
Перелітає в поспіхи сипучі,
коли сховав ключі від грому.
Але ворота моря спинять, звучи—
впадати в горі голосному.
Скрізь неозоро сіються зірчини,
вгорнули меву! в силу спрядну.
Свій найгіркіший збіг вода відчинить:
мов коні спінено по ряду.
А втомне серце в зустріч миру просить,—
до променів чоло ріднити.
Нап'ється чайка! з бурі—іскор розсип:
над прірву, мов з квіток, тендітний.
13.XII.53
ЛЬОДОВИЙ ПРИПЛИВ
Добурхнеться на покрижілий камінь,
де—мов кайданний бризк морозить.
Вже море, як двірець: не відмикати,
й віконниці його в розорі.
Зроста крижина: смерти породілля,
що й крабові розіб'є груди.
Труна нещастя! в стужах зледеніла;
від моря гробовизна всюди.
Обмиється істота в хресний стогін,
до самоцвітности на персні.
Мов з келеха кадильничного—огність
приходить сива:тління стерти.
І прикликає дух лілей пребілий,
кривий поріг біди зірвавши;
хоч віються сніги плачем боліти—
в тополях, смутками найважчих.
20.XII.53
ПЕРЕДБУР'Я
Я відпливти крізь сяйво чи зумію —
від острова, що зіллям трутний?
А самоцвіт святого смутку звіють
пориви моря—на довкружність.
Тенета смерти в мерехтах нажеврих
ворожать на плиту жорстоку.
Тоді: вовчиці зойк, як кров ножеві,
та—як пісок морозний в горстку.
Нема ні колоска зірок, ні нитки
горючої! світанки сквітнуть:
без погляду лілей, що гомоніти—
з росою, в хвилю непомітну.
Сплива печаль; відходить, ніби човен,
і місяць: посвітивши щирість.
А ти під райдугу життя нічого
не жди, де гніву камінь грішний.
22.XII.53
ВТІШЕННЯ
Вночі віконний з'явець поглядає
між морем молодим і мною.
І—кущик сяйва привіває дальнє
сповістя, пошептавши знову.
Відносить місяць при німому мості—
всі через хвилю, тіні вбогі.
Горить з грудей, росою й листям просить,
при серці притулившись, огник.
Але вкріпляються кайдани мертві—
в склепіння думці побряжчати.
Нехай остання нитка нервів стерпить,
і вийди з-під замка напасти.
В глибокім небі гілочка надсвіття
присвітиться, мов правда рідна.
Сама, з сонцями служить! в скорб сповита
душа; й вікно прозріє ридма.
26.XII.53
ПОЛОНЕНІСТЬ І НАДІЯ
Настигла океан—біда сторука:
він, з огнища вітрів холодних,
мені й тобі зліта в зелених круках,
крізь сніг! як від двора льодовні.