І кожне серце побажає звістки,
що—світла: як дверми часовня.
Обпінить океан окрилля звідси,
де в острова поріг знайшовся...
та в соняшника жеврить сто сльозинок;
та ластівкам на схід звернутись.
Жасминик радости до райдуг близько,
хоч кораблі на дні—як труни.
Та при джерелах світляних береза,
відстраждуючи, біль розвіє.
Прокличе сурма! і, душе, зберешся
на воскресіння моря вірне.
9Л/ІІІ.53
НАДВЕЧІР'Я
Гірка палає хмара—побагрянить,
по віяному божевіллю.
Коли комиш, очей зневаги вартий
людських, буяє: "шепіт виллю" —
на виведену лиштву, по річному,
де світляній тополі рватись.
Чому душі твоїй, мов бранці—човну,
згасати при останній айстрі?
Наблизиться зелена мрія й, луже,
зустрінь, рукавами скипівши...
як до життя, як травами найдужче,
де голуби в стежках неспішні.
А сонце крізь гілки, мов плач огню,
не вмре—прокинеться з колиски.
Коли, трояндо, від чужин вернусь
до джерела твого схилитись?
22.VIII.53
ПІСОК
Поголубіла, бігши, тінь по втомі—
сухого посвіту, що гріє.
Отак чуття! піщинками надломить
йому кришталь—нещастя різне.
І мертва музика, жорстокість сіра,
просиплеться в степи стихати.
Тоді кричи, як чайка: чи повірять
німій хоч равликовій хатці?
Блискочучи, мов льон сузірний, збірно,
в сліди пісок прошелестів.
А з моря бризками свічок прибігло
сповістя—про птахів святих.
Проквилять біля повороту неба
та й підуть на біду сипучу.
Що стерпимо в житті, з піском минеться,
як береги страждань сполучить.
22.VIII.53
ІСПИТ
Погнівається: мов ножі залізні
та зойк відчаю кида в скелі.
На подих соняшника нас не візьме;
все синяву нежурну стеле.
Все—берег люблячи; а очі дикі:
все—божеволіє до блиску...
все—сном прокинеться! тобі ж ходити
дозволить, де мов дзвін розбився.
Все—тужачи: прозорі груди в листя,
чи в сині ланцюги кривавить;
все скорб'ю до гранітів мшистих литись,
до світла, що зійшло з коралів.
І поспитає, з плеску лебедине,
до зелені, в гостину квітну:
чи любимо?—тоді на камінь кине
корони: виблискані з вітру.
23.VIII.53
НАБЛИЖЕННЯ
Мов голосно вино сполум'яніло:
глибоке горе виноградне.
Над сяєво північчя—вище! й вільно
любов благає в неба правди.
А чудо пурпурове всюди крапле
з галузки на кремінну кривду.
Чуття скипить, світучістю стократне;
проз береги—вали докрикнуть
Осяяні від часослова наче,
лілеї з доцвітання сурмлять.
Провістя ллється, крильми з грому, наше—
по каменях, помшілих юрмах.
А на прощання хвилі фіялкові
пожевріли крізь тінь стрімчасту.
То море входить! не згаса ж ніколи —
де промені росток стрічають.
23.VIII.53
ТИШИНА
Пташина тишина; і руки сліплять
березині—в досвітній розквіт.
А з сну загублена росинка літня
забути про нещастя просить.
Забути про байдужість! охри огник,
промовлений тобі до крови.
Самотні: при живих медах: простогнуть
джмелі, мов манастирські—кроткі.
А від жаризни сонця ткана казка—
гойдається посеред моря.
Призначена: в зелений шлях позвати,
де горя голоси заморять.
Навкруг розкрита сива таємниця
ключами співними—про всіх.
Березо, з хмари до життя горнися,
де океан ридання стих!
26.VIII.53
ПРОХОДИТЬ воля
Проходить воля короговок біла,
забута серед хвиль тобою.
А буря: ніби листик, полюбила
кружити меву молодою.
В мелодію ясминову скипівши —
тенето ночі розривала.
Чи скорбі втопить, мов травинки співні,—
при березі прозора ватра?
Як жнив'я до хатинок і тополі:
бурунний лан відколиває.
Тоді—довір'я, мов вітрила повні
під блискавкою, некриваве—
вродилось! дужче від зірок: довір'я,
споріднюючи наші душі.
Святки: хто рідністою трояндок зміря,
як прийдуть радостями дужчі?
Алмаз розіллє в скойки—вголубіє
життя, через поріг зірвавшись.
Мій парус: відклик від сновиддя! бідне—
світання зви, як птах найдальший.
29. VIII.53
ВЕЧІР ОСЕНИ
Жива вода—перлинно проминає,
і я впізнав тебе, не ждавши.
Лице: від загадки квіток принадне,
посвітиться любити завжди.
Ласкавіше не вийде зірка рідна
покликати з порога ночі.
І навіть айстрова співа сторінка
до серця, де кохана хоче.
Чи біг вітрило по кришталю змінить
при таємниці: в світло з'явне?
Як жду тебе, і смутку лан самітний,
і листя моря не зів'яне.
Де серебро синіє—нам почути:
мов колоски до скель приллються.
Відійдемо! берези звуть несмутно,
і в сонця не згорять пелюстки.
2.IX.53
НАПРОТИ НЕГОДИ
Обвіє острів; гомонить: без флейти
весільної,— сизіє чорно.
І хвилю крилами з країв далеких
розкидає, як страшно зморить.
Найвишу скаргу: співанку жемчужну:
кому на променях доткати?
Нещастя—глибина до грому скружить,
і спінить скатертинки хатні.
Обвіє; музику, як плач, розбивши
в покришене каміння житнє.
А скрикне сяйво! горем голубіші
могили в полі не тужили.
Клопочеться в малюнок гордий; просить
і через чайку перекаже:
— спішіть! відкрилося при щоглі гострій
вітрило, від пожеж відважне.
З.ІХ.53
ТИХИЙ ВЕЧІР
Ти—звістка від фіялок, вишино,
і шепіт: що відрада прийде.
Негоду в дзеркалі біди віднось,
де бризнеться злочасся рибне.
Притемнена роса на дні "дзвіночків";
стежини любі: непримітні.
З кіоту сонця—роза непорочна
розсіє іскри потремтіти.
Та відколишеться високий спокій;
дотчуться рушнички світучі...
на захід огністю зростати, поки,
відбившись в океан, заручать.
Несвітний берег; щебет перелинув,
мов ниткою крізь килим пітьми.
І в небокраї,— ніби сльози в ниві,
тернинки скрізь: за нас терпіти.
І.Х.53
ОКЕАНІЧНИЙ ХІД