Хто, стрівшися, про світочі спита? —
одні в часовнях не померкнуть.
Безмовність моря! чайка, як свята;
проз мирну проліта вечерю.
Як вернеться, ні на зелений камінь,
ні в мушлю океан не гримне.
І ніби хустка—з сяйвом над листками,
вітрилить хмара: в поле рідне.
7.II.53
ОКРИЛЕНИЙ ОСТРІВ
Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина—скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?
Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від хмар примеркши.
А сполохові півдня не скінчитись—
над вишивкою вод найлегших.
Тобі десятисвічник пісні сніжний
до надбережжя з тайни світить.
Та горнуться через пісків поріжки
фіялки моря, як провісні.
А слідом і корона камник виллє,
підпалюючи хвилю в радість.
На квіття—знов при острові невільне—
душі з вітрилами збиратись.
14.11.53
СОНЦЕ І ДОЛЯ
Всміхнулося в труні, досвітнє! рідне,
з могили сліз; я довго ждав.
Ви—вірне серце від снігів зогрійте,
фіялки! хоч ножів нужда.
Вже приливається, життя освятне:
немов вино,— трава ворожить.
Тоді ні казка моря не зів'яне,
гуртки зірок при ній погожі...
тобі: в останній чайчин плач: весела,
засвітить ставники від лісу.
І слово сонця на квітник поселить:
при бурунах, що з смутку блиснуть.
Крізь нього доля, матінка фіялок,
на воскресіннях на горючих—
як свідок, спочування любо з'явить
і душі в круг перснів заручить.
23.III.53
ВИСОЧИНА ВЕСНИ
Відвіяно—немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.
Вже короговно збарвився, без крови—
бузок, мов смолоскип, димівши;
до стрічі посвітами всім промовить,
поколихнувшись наймиліший.
Пташки, грудьми дзвенющі, при хустинці
весни, немов сестри, заводять.
І усміхами, теплі, сповістились
грядки; як знак; нетлінна врода.
Вже мимо дзвонів, тишина пливтиме,
відрадністю від зілля повна.
З помріяного—й сонце нестемниме
покличе пахощами: з поля.
25.111.53
ВЕСНА САДІВ
Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в горючім стихарі.
Знов олеандрів виголос прилюдний
почався! — як скрипки, зрости.
І ніби прихожан громада дружня:
стоять похрещені тюльпани.
Біля криниці неба всі заждуться—
блакитного життя спитати.
З верхів'я квітня всім непокориме
зворушення: в серцях причасне—
над вічний камінь церкви, над дверима,
де з гілки горлиця стрічає.
1 1 .IV.53
НЕСПОКІЙ ВЕСНИ
Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан—гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.
І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в стежку добру.
Зозулина верба вдовує вічно!—
на відсвіти вронила вроду.
Спитає щирий дощ, кому ридати? —
святкам бузків краплини губить.
Мов чистий плач, прийшла весіння радість,
поіскриться з суцвітків любих...
мов з вугілля кадильного пашіти
від верхотрав'я по саду.
Завіса невидима! їй пташини
на взори—спогади складуть.
1 2.IV.53
ВІКНО ВАШІНҐТОНА
Як небо промовляє про безвинних!—
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина—сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до стокроток.
Хоч і до серця з гілочок дівочих
печалями дощі покроплять.
Але не зглянути ні річку долі,
ні визорити з квітня ризу.
Подвижник—як живий, над нею й досі,
де зорі в колосок добризнуть.
Крізь полум'я приніс рисунок правди
і чести покріпив світильник,
що земель течію навік принадить
аж до вікна, як до святині.
І знов безсмертник неба: звістка чиста
з намету хмарного—білява.
Село моє! мов сивий птах від листя;
кадильниці черешень славлять.
1 2.VI.53
ВІДНОВА БЕРЕГА
І.
Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце—як від тебе хустка?
Довір'я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.
Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як кров, тепло по бростях крапле.
Весну відсвітить, грозами негрізну,—
клопочеться буруння красне.
Проти недолі океан знаходить
віночок неба й віщу свічку.
Роменам білої не буде згоди,
коли без них весну покличуть.
Відчує серце, ніби птах, сумирне:
як промовля життя з погреб'я.
Вже блискавок прибій найближче рине—
до пролісків збудити берег.
ВІДНОВА БЕРЕГА
II.
Посвідчать камені, ладами кріпкі:
як з моря встали для соборів!
А там ні в мармур груди не закрити;
всіх дзвони кликатимуть скорі.
Чи проти смерти напрям чайка врадить,
хоч—колоски світил минувши?
А в спомині, зеленому риданні,
порушиться шипшини кущик.
Мов з моря молоді дороги плинуть;
сопілка променя рожевна.
Невже вікно та квітку неповинну
забути, що в негоді—жертва?
Хатки, мов горлиці: туркочуть, сиві,
далекій райдузі в віночок.
Поклич! де кобзарями на весіллі,
смутні моря втішати хочуть.
ІУ.53
ПЕРЕМІННІСТЬ
Невже довір'я крилами розбилось
огню блакитного: навіки?...
Як з ворожби біжать сліди рибинок,—
сузір'я віють морю в вікна.
А вранці правда лебедина—з сонця
співучу хусточку відгорне.
Гуртками лілій розсвіта часовня;
чи серця вже твоє негорде?
Помилиться веселка, скелі снившись:
без розквіту чуття минуче.
Мені: від персня яблуні квітніший,
твій сон! ні каменем не мучить.
Страждання моря. Бурі ниву зводять,
з гримучими ключами йдучи...
при рідній—скарби радости; колодязь,
де бджоли п'ють, від горя дужчі.
8.VI.53
НАДГІРНИЙ РАНОК