Тоді розплачеться пташиння сиве,
в розбиту воду крилля впінить.
І нам земна глибочина розсипле
в гробках жадання божевільні.
Чи тільки круча хилиться в прощання
та мох неквітні труни барвить...
як палі: в смерчах вибілить найстарших
незнана буря незабаром.
Налита чаша моря від волошок,
і зустрічають меви зграйні.
Мій мир! мій бризк! мій огнищем ворожить,
при скойках розлива з ліхтарні.
ЗО.VII.52
БЛИЗКІСТЬ
Минати повноліття, біле—смирне,
журбою любе з острівців.
Височину, що бачить серце, зриє
негода! прагнемо звідціль.
Не в самоцвітів спломеніє гранність,
як тут посвітлено в щоглинок.
А з ними—жаль: бо, сирота, пристане
до нивок мева нещасливих.
Обіруч барву незабудок кинув
шуміти в скелях берегів—
нам океан: над гордість соколину,
провістя з срібности зростив.
Але сердечніше та дужче з болю
розлуки, в голубизні, мимо—
вітрило: зветься сонцем і любовну
журбу збирає! сповнить милость.
3.VIII.52
ЧАЇНИЙ ЧАС
Завіє моря корогва грезетна,
захоплюючи синьолистик.
А берег неба, а лазурні зерна
піску, як шовк, тобі всвітлились.
І пропливають хмар будівлі мрійні,
грозу в скарбницях приберігши.
Тоді потужим, бачачи в гремінні
морському долю пташок грішних...
Мов тіні наші в іспиті земному,
де груди крізь біду кривавлять.
Дихання сонця! не дозволь нікому
померкнути в злоби в проваллях.
Мов полум'я з трояндних куряв ясне;
сопілочок найтонший стогін.
Злетить сповістя! в просвіті настане:
ланами лірок бурю сповнить.
4.VIII.52
СХВИЛЬОВАНІСТЬ МОРЯ
Наблизиться в легких обіймах біле
палання, до щоки твоєї.
Повніш від рушника—плече обіллє:
під захвати, як від лілеї.
А рідну з іскор відчиняє землю,
мов двері в димовиннях сивих.
Чи—ниву бачиш, просинню півтемну? —
мчить голосами на весіллі.
І акварель, кипучу, в бистрій зміні,
пориви чергою несуть...
коли розхідно пароси безмірні
крізь хмару бризнули густу.
Скорбота голуба потоп музичний
аж пінить, падаючи в мушлі.
Вгорі зірки незримі: взнавши вічність,
з любови йдуть, як з моря—мужні.
5.VIII.52
ПРИБЕРЕЖНИЙ ВЕЧІР
Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок—на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.
Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін межу йому прозначить.
І золотом каштан думок перейде;
там вечір—огнерукий старчик.
Хоч котяться секунди, всі зелені,
до моря їх коліс не чути.
Берези жовті: привидів неземність! —
проплачуть при пломіннім чуді.
Як смутно все власкавлене крізь присмерк,
пташиний спомин тишу вишив.
Що душі ждали, дзвіння ствердить бистре,
і розквіти лампад найвищих.
6.VIII.52
МАЛЮНОК НЕГОДИ
Ніжніше буря в орхідеях зійде,
так хвилюватися відкрившись—
моєму серцю! в крузі сонця ніде
зникати свідкам: сполох віщий...
Ласкавістю в нестямній ватрі сквітне,
пісенно вирости довкруг.
І вії, при вогні щоки, завійте! —
і роси неба заберуть.
Чуття завихрене, немов гілками
з грудей і пелюстками стрічне,
і стане при вінці, крізь смерть скликати,
над айстру в поцілунку прийме.
І море крильне! ніч відколихнути;
розкрите з крови—бризк від маків.
І щастя хмарки: де світила руки,
в обійми місяць переймати.
7.VIII.52
НЕМИНУЧА ВТРАТА
Жива, з грозою — моря багряниця,
коли і в свічах надійшло.
І, рано серця! від ножа звільнися,
подужавши гіркий полон...
дотерплено, в пурпурній ночі, скорбі,
де п'ють листочки з ліхтарів.
Я скарблю спомини твої надморські:
як цвітик від щоки горів.
Це океан вітрилиться з недолі
і в ньому смертний стан воскресне.
А чашу юности чи знов дозволить
вести до уст і нам від весен?
Світила, ніби дзвони сяйва скриті,
зустрінуться в твоє страждання.
Зіходять скрізь! хоч поцілунку відсвіт
доцвів: лілея згасла ждана.
9.VIII.52
ЗАХІД
Чи звіє з луків світляних стрільніте
проміття?—від фіялок тонкість.
А згадки, де сплива життя колишнє —
ненаші вже! нічнисті, змовкніть.
Бо скоро будуть шатрами оранжів,
останніх, що в журбі небесній:
всі табори світил текти в згоранні,
де вечір—мов кривавий хрестик.
Про це джерельця, в серці з дна, говорять,
мов ангельські флейтинки стрівши.
Чотирикрилля тьми з безодні—ворог,
а тут: огнинок хори вищі.
І щиросонцевий узори ладить,
споломенівши, чорнобривець—
залюбленим, що в очі рідній правді
із ним навіки подивились.
10.VIII.52
ЛІТНЯ НАДБЕРЕЖНІСТЬ
Все—течії під кручами безвидні;
а брижиться порив сліпучий.
В саду зворушить голубина бідність,
де вулик вічечка розплющив.
Все вичарувалося до рукав'я:
твого, як хризолітик, плаття,
Від моря, пальцями кобзарський, склався
тропар; мов ярина кипляча.
І знову жайворонків суголосся:
над визрілістю жнив щасливить.
До скелі горя любо прилилося
провістя—крізь хмарки похилі.
А враз засвічений відбито вінчик—
з височини, на біловоддя...
Найближча! пахощем зоря звеличить
серпневі смутки: хоч відходить.
11.УІІІ.32
ПРИБЕРЕЖНИЙ КАМІНЬ
Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії—приплив сповито
мені на самоту холодний.
Знесли ненависти одежу труйну—
ті, що схилилися і квітнуть.
Я, з серця бравши іскорки, майструю,
без скарбів: свічку непомітну.
Крізь найгіркіші випари з коріння,
де злість гадюча їх наситить,—
мені стежина, тільки ждав, промінна
трояндо! коло тебе в світі.
Не сповіщає множина гілляста,
ні дума дощова без вітру,
ні ластівка: про зорі й серпик щастя,
що я одній тобі повірю.
12.УІІІ.52
ЖДАНИЙ ПЕРЕХІД
Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску—завіє в димик...
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.