Лесько, отвережений водою, отвирає помалу повіки. Віддихає цілими грудьми і ловить устами вітер, що віє понад самою землею. Ще не тямиться; тілько чує, як на дзвінниці дзвін гуде. Потім опирається на лікті, оглядається і бачить насамперед дитину, котру видобув з огня. Дитина жиє. Лежить на руках матері; отвирає так само як він, здивовані очі і так, як він, доторкається руками розпаленого дуже лиця.
— Жиє дитина? — питає Лесько.
— Жиє, жиє! тілько тобі, сину мій, життя не буде,— каже захриплим голосом мати і ломить руки.
— То ви, мамо? Не бійтеся, мені нічого. От, троха попікся... великі річі!
Усів на землі і рукою доторкнувся лиця. Пече... Га, годі! хтрсь же мусів рятувати дитину. Глянув на руку, доторкнувся пальцями — наче хто розжарене залізо приложив. Верхня шкіра зсувається зовсім так, як по відмороженню; тілько що пече, ох! як страшно пече!
— Мамо, ходім додому.
Мати підняла сина, надбіг задиханий отець, повели Леська з плачем додому.
Лежить Лесько на ліжку і стогне. Мати побігла чимскор-ше до "єгомостя" по вату і оливу, а брат до учителя. Добрий священик дав і оливи, і вати. Обв'язали рани, як уміли, усіли при нім та й заводять:
— От тобі веселі свята! І треба було тобі приїжджати? Треба було рятувати жидівську дитину? Чому-то батько не скакав по свою дитину в огонь! Що ж тепер буде?
Оглядають новий мундур військовий Леська. Що з него зробилося! На плечах вафенрока одна велика діра, а цілі плечі ледве держаться разом; шапка подіравлена, штани зітліли, черевики попукали. Від всього так і чути згарище. Багнета у похві нема, певно, десь в огні згубився; відзнака стрілецька, шпур з червоними прекрасними кульками пропав десь, де? — і відгадати годі.
Лежить Лесько на ліжку, думає про се нещастя та й потішає родину, що на мундурі світ не стоїть. Добре, що єму самому ніщо великого не сталося. Ніщо великого! З того попарення не вилічиться і за місяць... І пощо, пощо було йому мішатися до рятунку? Коршма згорить, десять інших стане натомість; дитина жидівська згорить — сто інших уродиться.
"Докори, нарікання, журба непотрібна... Га! трудно! — думає собі вояк.— Так щось до голови прийшло. Мундуру шкода — то правда. Що на то скаже фельдфебель, що скаже пан капрал Демський, що скаже капітан? Або ж то повірить котрий, що Лесько не нарочно звінечив такий дорогий мундур? Не повірить! Вже то він їх знає... Богом зви їх, клеїшся, на чім світ стоїть,— ніщо не поможе. Засадять, певно, до гарнізону... 1 Мало того, що чоловік попарився, ще треба було інакше терпіти. "Оферма! —скаже кождий.— Дай єму добрий мундур на свята, а він єго спалить! Хто ж єго має відкупити? Пиши до батька, най продає вола і присилає гроші..." Та й то ще не знати, чи один віл вистане на заплату мундуру, шапки, черевиків і згубленого багнета?.. Не мав клопоту і найшов собі єго на самі свята. Тепер замість до кого піти в гостину, або на поле,
Скорочене слово Сагпівопваггезі. (Приміт. автора).
котре буде колись до него належати, лежи на ліжку і думай!"
Трохи сам собі не робить Лесько докорів. Десь на самім дні серця будиться у него мала іскра надії, що старшина хоч яка остра, розважить єго нещастя і простить єму. За що ж мали би єго карати? Мундурів мають повні магазини — один більше або менше, не багато значить. А він уже й так має кару, тяжку кару, що терпить тепер. Завтра, замість піти до Настки, буде лежати, бо ані думати, щоби вояк виходив межи люди з обвиненою головою і руками... Добре, що хоч собі очей не випік...
Думав так Лесько майже цілу ніч. Коршма горіла до самої півночі. Доки горіло і молодший брат Леська приносив безнастанно нові вісті про огонь, годі було й думати про спання.
Попівночі розрух і галас у селі значно втихли, світла погасли, село спало...
Мати Леська сиділа довго біля єго ліжка, однак вкінці і єї переміг сон. Вийшла ще зняти зі стріхи образ матері божої, що від огню боронить лучше, ніж яка сторожа; перехрестилася, усіла на лавку, простерла якийсь лах під голову, поклалася і заснула сном господарським. Батько, побачивши, що синові не грозить ані смерть, ані каліцтво, хропів на цілу хату по трудах дня і почастунках.
А Лесько лежав і журився все своїм мундуром. Коршма згоріла вправді до самих підліг. То й що з того? була обезпечена! Жидові кривди не буде. Чому-то єго мундур не був обезпечений?.. Тепер треба буде звернути за него всі гроші. Що він може коштувати? Багато — то певно, бо сукно сильне, а мундур був зовсім новий... Сам багнет, кажуть, коштує три чи чотири ринські, а що сам мундур! Коли Лесько верне до касарні, то як єго повітають капітан, фельдфебель, а передовсім, що скаже Демський?
І страх нападає на Леська, коли уявить собі, як прийдеть-ся єму ставати при рапорті з тим спаленим мундуром. Капітан розлютиться, як вовк, прикаже відобрати єму мундур, а єго сейчас відвести на вахцимру ', як в'язня, котрого буде судити суд воєнний. В суді... що там з ним зроблять?..
Ті думки не дають довго Стешинові заснути і мучать єго не легше від попарення на руках і голові.
А тим часом героєм слідуючого дня, а навіть цілих свят був Лесько. Відвидів єго війт дома і заявив, що коли би
1 Х^абпгіттег — стражниця. (Приміт. автора).
потреба було єго зізнання в справі спалення мундуру, то він радо приїде до міста і посвідчить, присягне навіть в потребі. Війт казав,— а він також служив у войску,— що ніхто не може жадати від Леська звороту грошей за мундур... Впрочім він допильнує Мошка і коли дізнається, що відобрав обезпечені гроші, накаже єму заплатити за мундур. Адже Лесько дитину вирятував єму від смерті, а то чей же щось варто!
Потім прийшла Настка і стала плакати; прийшла шинкарка з дитиною і трохи не цілувала Леська по руках, обв'язаних шматками. З якимсь почуттям гордості і радості дивився Лесько на чорнооку Мошкову дитину.
— Ладний бахор, нема що казати... Де Мошко?
— Пішов до місточка по агента від обезпечень, щоби оцінив шкоду.
Шинкарка нарікає, що огонь зробив їй величезну шкоду; під час свят можна було багато вторгувати, а тепер нема способу. Лише той другий коршмар, той дурний Сруль тішиться... Спати нема де — добре хоч, що то весна і морозів нема...