Стефані намагалась перетнути хол якомога частіше, але своєї цікавості так і не вдовольнила. Вставши зі стільця, щоб іти до Карла, вони виконували однаковий маневр: ступивши в коридор, миттєво забували про свій похмурий вигляд, на обличчі проступала тривога, очі наповнювалися слізьми, в руках бгалася хустинка. Оце так актриси! До речі, коли ж вони грали? Коли опановували себе перед іншими, чи коли, тремтячи, підходили до свого коханця? Чи ж бодай колись вони бувають щирими?
Остання зайшла в кімнату о шістнадцятій годині, а за мить вибігла відтіля, голосячи:
— Він помер! Господи, він щойно помер!
Стефані кинулась у палату, підбігла до ліжка, вхопила руку Карла, щоб поміряти пульс, глянула на екрани і вигукнула:
— Замовкніть! Він заснув — тільки й того! Попередні візити його виснажили. В його стані…
Коханка сіла, стиснувши коліна, немовби це могло її заспокоїти. Покусала довгий і червоний ніготь великого пальця, а тоді вибухнула лайкою:
— Негідниці, вони зробили це навмисне! Вони його виснажили, щоб мені не залишилося нічого.
— Послухайте, мадемуазель, перед вами чоловік, який потрапив у страшну аварію, ви, схоже, цього не усвідомлюєте. Ви думаєте лише про себе та про своїх суперниць, це непристойно!
— Вам тут платять за те, що ви його доглядаєте, чи за те, щоби ви читали нам лекції з моралі?
— За те, що доглядаю. Тож прошу вас вийти.
— Ідіть до дідька! Я прочекала чотири години.
— Гаразд. Тоді я кличу охорону.
Манекенниця з буркотінням поступилася перед погрозою і пішла, похитуючись на високих підборах туфель на платформі.
Глибоко в собі Стефані кинула їй "Сучка!" і присвятила себе Карлу: підняла вище ліжко, збила подушки, перевірила крапельницю, зовсім не сердячись, що знову ним заволоділа.
— Нарешті, я можу працювати, — зітхнула вона.
Їй ні на мить не спало на думку, що вона щойно відреагувала, як жінка, що ревнує.
Наступного дня Карл зустрів її з усмішкою.
— То ви вчора таки розважились?
— Що ж такого кумедного тут було?
— Те, що цим жінкам, які палають взаємною ненавистю, довелося терпіти одна одну. Чесно кажучи, я шкодую, що був тут, а не в холі. Чи ж вони не повидирали одна одній волосся?
— Ні, але кімнату очікування перетворили на морозильну камеру. Чи ви чули, як я відіслала останню?
— Останню? Ні. А хто був після Дори?
— Чорнявка на височенній платформі.
— Саманта? Шкода, я хотів би її побачити.
— Ви не могли.
— А що зі мною сталося?
— Ви заснули! Вона подумала, що ви померли.
— Саманта завжди перебільшує.
— Саме це я й дозволила собі їй сказати.
Доки вона ним опікувалася, тисячі запитань роїлися в її голові. Котра з шести коханок була теперішньою? Чи ж він якусь любив? Чого він чекає від жінки? Чи ж він перестрибував від однієї до іншої тільки тому, що обирав їх за фізичними даними і не вимагав нічого більше? Чи його цікавив лише еротичний зв'язок і ніколи триваліші відносини? Чи він перебирає ініціативу з жінками? Чи він завжди покладається на свою фізичну привабливість? Яким коханцем він був?
Немов би відчувши збудженість її думки, Карл зауважив:
— Відчуваю, сьогодні ви чимось занепокоєні!
— Я? Аж ніяк.
— А таки так. Якісь проблеми з вашим чоловіком?
— Я неодружена.
— З тим, з ким ви живете?
— Я ні з ким не живу.
— З вашим хлопцем?
— Саме так. Маю проблему з хлопцем!
Чоловікові, який вважав її чарівною, вона не посміла зізнатися про свою нестерпну самотність і вирішила придумати собі нареченого: принаймні тут, у палаті 221, вона буде нормальною жінкою.
— І чим він завинив?
— Гм? Нічим… Нічим особливим… Просто думаю… думаю, чи він не намірився піти на сторону…
— Ви ревнуєте?
Стефані була спантеличена. Вона не тільки не звикла, щоб її про таке питали, а ще й усвідомила, що вона ревнує до Карла.
Вона мовчала. Він розсміявся.
— Значить, ревнуєте!
— А хто не ревнує?
— Я, хоча волію про це не говорити. Повернімося до вас. Як його звуть?
Стефані хотілося відповісти, але їй на думку спадали лише собачі імена, Рекс, Тітус, Медор, Томмі… В паніці вона зуміла вимовити:
— Ральф!
Звісно, це також собаче ім'я, так звали добермана, який їй зустрічався по дорозі, та вона сподівалася, що Карл не здогадається. Ральфом може називатись і чоловік, хіба ні?
— Ральф геть нерозумний, якщо хочете знати мою думку.
Уф, він проковтнув її брехню…
— Ви його не знаєте.
— Коли зустрічають таку розкішну жінку, як ви, наділену таким запахом, то перше, що роблять — переїздять із нею до нового помешкання. Ви ж кажете, що мешкаєте окремо.
— Не осуджуйте його! Можливо, це я проти…
— А ви проти?
— Ні.
— Значить, підтверджую: Ральф — ідіот. Він вас не заслуговує. Бути на віддалі від жінки з таким запахом…
Стефані запанікувала. Який запах? За двадцять п'ять років вона не уявляла, що виділяє якийсь запах… Вона рефлекторно піднесла руку до носа. Що за запах? Вона нічого не відчувала. Про що це він? Вона не купувала ні парфумів, ні туалетної води. Запах мила? Він хутко зникає… Прального порошку від одягу? Пом'якшувача? Ні, весь персонал лікарні отримував спецодяг з тієї самої пральні. Її запах? Її власний запах? Був він гарним чи кепським? Власне, що це за запах?
Вона помовчала не більше тридцяти секунд і промовила, ледь дихаючи:
— Чим же від мене чути? Потом?
— Які ви кумедні! Ні, я не знаю, як пахне ваш піт. Зрештою, так краще, бо це, напевно, божественно, і надто мене збуджувало б.
— Жартуєте?
— Я стверджую, що у вас п'янкий запах, і якщо Ральф вам ніколи цього не казав, то він безнадійний бовдур.
Повернувшись увечері до своєї квартири, Стефані провела низку дослідів.
Вона затягнула фіранки, роздяглась і, сівши на ліжко, почала до себе принюхуватись. Її ніздрі доторкнулись до всіх доступних частин тіла. Перш ніж піти в душ, вона спробувала повигинатись, потім знову заходилася нюхати. Нічогісінько.
І хоча власна голизна була їй ненависна, вона, так нічого на себе й не накинувши, вдалася до іншого методу: робила різкий поворот, намагаючись уловити свій запах у кільватері руху, відтак, ступивши три кроки, оберталась назад і квапливо, наче виконуючи балетні па, поверталася своїм слідом, чутливо ловлячи носом запах. Попри те, що їй нічого не вдалося вловити, вона отримала задоволення від руху, ось так — із неприкритими стегнами і грудьми.