І раптом усе стало навпаки. З ранку до вечора ми працювали в полі, знемагаючи від утоми й безсилля, а над нами походжав пан з нагаєм і міг щохвилини вдарити, одшмагати, навіть убити. А школа, уроки, піонерські справи — все стало далеким, наче мрія.
Здавалося, кінця не буде тій панщині. Врожай у сорок першому був на диво багатий. Усього вродило — і в полі, і в городі, і в садах. А збирати — нема кому. Ото й мордував нас, малих і старих, "пан староста", як сам хотів. Перед окупантами вислужувався. По шістнадцять-вісімнадцять годин примушував працювати. Уранці встаєш — рукою-ногою ворухнути несила. До самісіньких морозів під Гурмазиним нагаєм горба гнули. Свою картоплю з мерзлої землі, як з каменю, виколупували...
Першого дня, як можна було відпочити, я не вставав до обіду. Не думав, що така насолода, така втіха — просто лежати не рухаючись. Не хотілося ні їсти, ні пити — тільки лежати. Здавалося, нема в тебе рук, ніг, немає взагалі тіла, сама душа лежить і дихає...
По обіді в шибку постукала Галя Шамрай.
– Володько, мерщій! Дід Гурмаза кличе. Сказав, щоб з книжками, з підручниками, з усім майном учнівським. Мабуть, школу відкриватиме!
Я підхопився як ошпарений — та невже! Невже знову школа, уроки, людське життя!
Похапцем зібрав у портфелик усе своє добро: зошити, підручники, пенал, альбом для малювання, новісінький, ще не початий. Шапку на голову —і де й поділася знемога, біль у всьому тілі — гайда з хати.
Дід Гурмаза жив тепер у колишній сільраді.
Він сидів на ґанку в клейончатому перукарському кріслі з підголовником. Крісло перенесли сюди за його наказом ще у перші дні окупації. Сидів так велично, наче не в перукарському кріслі, а на царському троні. Презирливо обдивився він строкатий різноростий наш гурт з портфеликами в руках (Федько Яременко ще й глобуса приніс) і глузливо посміхнувся:
– Що, ленінці, скучили за наукою? Га?
– Ага! — вихопилося у Ванька Ринди. Він і на уроках завжди перший вискакував, руку тяг.
– Що ж — буде вам наука! Ану витрушуй свої торби! Вивалюйте той непотріб на землю. Бистренько!
Ми розгублено перезирались і мовчали.
– Та що ви, діду...— заїкнувся було Петрусь Нестеренків.
Але Гурмаза підвищив голос:
– Ану, кому сказано! Бистренько!
Марійка Гайчукова не витримала, розстебнула, нахилила портфеля, і посипалися на землю зошити... Ляпнув альбом для малювання...
Дзенькнула й покотилася під ґанок чорнильниця-невиливайка.
Аж тут Галя Шамрай скрикнула тихенько:
– Не буду я! Не буду!
І, обхопивши портфелик руками, притисла до грудей.
– Га? Що?
Дід Гурмаза по-молодечому спритно скочив з ґанку, схопив її за волосся і підняв над землею.
– А-а-а-а-а!..
Мені аж заболіло на тім’ї, наче то він мене... Опустивши Галю, він вихопив з її рук портфель і трусонув на землю.
– Я вас, як комах, передавлю, коли будете огинатись! Ану! Ану!
Він вихоплював у нас з рук портфелі і витрушував з них книжки.
Скоро все наше учнівське добро чималенькою купою лежало на землі перед ґанком.
Гурмаза клацнув запальничкою (подарунком німця), нахилився і підпалив зошит, що лежав скраю. Закурився синій димок, і вогник поповз по сторінці, залишаючи чорний слід попелу, і, розгоряючись, застрибало по книжках полум'я. Збившися в тісний гурт, ми заціпеніло дивилися на те вогнище.
Горіли "Букварі", "Читанки", "Задачники". Горіли "Географія", "Ботаніка", "Історія". Горіли щоденники, фізкультура, співи, батьківські збори, педнаради — всеньке шкільне життя. Горіло наше дитинство...
– Я з вас більшовицький дух виб'ю, гуртові діти! Дощенту випалю,— хрипів Гурмаза.— Ви в мене забудете, що таке "будь готов!" — "завжди готов!". Ану беріться за руки та в танець довкола вогнища! Ану!
Ошелешені, ми мовчки перезирались і ще тісніше тулились одне до одного. Тоді він вихопив нагая і ну шмагати нас по чім бачив. Ми кинулися врозтіч.
– Куди? Назад! Уб'ю!
Та хіба зупиниш? Страх позаганяв нас додому, по закутках, кого куди — на горища, під піч, у льох...
Матері, дізнавшись, у чім річ, кинулися до Гурмази, впали йому в ноги.
– Пане старосто! Не чіпайте дітей! Змилуйтеся! Та Гурмаза й на них криком:
– Усі ви комуністи! Знаю я вас! Усі за совєтів! І вилупків своїх понаучували! А тепер новий порядок! Не совєти — я тепер влада! І я їх перевчу! Я з них совєцьке витравлю! А будете огинатись — усе село знищу. Скажу німцям, що партизани,— дощенту спалять...
...Наступного дня він знову скликав нас. На цей раз не кричав, не лаявся, навіть нагая з-за халяви не виймав. Сказав тихо:
– Як не будете мене слухатись, я не вас, матерів ваших каратиму. В концтабори пошлю або в Германію. От!
І це вплинуло на нас найдужче. Виходу не було. Хто ж допустить, щоб через нього мати рідна постраждала? І тепер, повертаючись додому пкля Гурмазиної "науки", кожен бадьоренько казав, коли мати питала:
– Та нічого, мамо, нічого. Нічого страшного. Маршируємо, співаємо та й усе. Цікаво навіть...
А в самого наче гострий ніж у серці повертався.
Він був природжений кат. Ще відтоді, як накивав п'ятами з розбитої махновської банди, він, мабуть, усе своє життя чекав нагоди, щоб позбиткуватися, познущатися з когось. Усе життя тамував нестримну жорстокість. І нарешті допався.
Починалося з того, що він виносив у двір патефон (той самий, під який танцювали колись у клубі), ставив платівку з німецьким маршем і примушував нас крокувати. При цьому позирав лихим оком і казав завжди одне й те саме:
– По-га-но! На Перве мая, ленінці, ви не так марширували! Ну, нічого, я вас навчу. Бистренько.
І призначав кожному покарання: одному присідати разів сто, поки той падав знесилений і доставав за це нагая, другому стрибати на одній позі.
Далі починалася "теорія".
– Гуртове — це чортове... Своя пазуха ближче... Кожна пташка своїм носиком живе... І комар кобилу загризе, коли вовк поможе... Всякому мило своє рило,— научав він нас, підкріплюючи свої слова нагаєм...
Зрозумів я тоді, що наймерзенніше, найогидніше, найстрашніше на світі — це зрадник, запроданець, прихвостень ворожий.
О, яких тільки прокльонів не накликав я на голову Гурмази, зціплюючи від безсилої люті зуби!
І от одного разу... То вже було восени сорок третього року. Я добре пам'ятаю — був саме четвер. Бо назавтра — п'ятниця. А по п'ятницях збирав нас Гур-маза на "науку".