Увесь жах окупації втілювався для нас в особі "пана старости" — діда Гурмази.
І зараз, як згадаю його кремезну постать, довгі руки з чіпкими, павучими пальцями, баб'яче, безбороде й безвусе обличчя в дрібних зморшках, а особливо його холодні, пронизливі очі,— по спині мороз ходить.
Страшна то була людина — дід Гурмаза. Кажуть, він з'явився в нашому селі десь одразу після громадянської війни. Ніхто не знав, звідки він родом,— мовчазний був, відлюдкуватий, похмурий завжди. Оселився край села під лісом і жив самотньо: ні дружини, ні дітей, ні родичів.
От тільки одного разу...
Напередодні війни головою колгоспу став у нас Василь Семенович Гурарій, дуже симпатичний, веселий і енергійний дядько. Де б він не з'явився — наче сонце сходило: всі усміхаються, жартують. Любив Гурарій, щоб весело було. Казав: "Хто не вміє весело відпочивати, той і працює сумно". Це завдяки Василю Семеновичу з'явився в нашому клубі патефон — дивина на той час у селі. І щовечора вже не польку під троїсті музики, а фокстрот під "Броня крепка и танки наши бьістрьі" витанцьовувала молодь.
А Перше травня!.. Яке свято влаштував у сорок першому, вважайте, перед самісінькою війною, Василь Семенович Гурарій! То був найщасливіший день мого дитинства. Ви ж знаєте, як любить дітлашня свята. А тут ще таке свято!
Спочатку була демонстрація. Ніколи в нашому селі не було демонстрації. І от... Майдан коло сільради. На оббитому червоною китайкою ґанку сільради, як на трибуні, стоїть наш сільський уряд: голова сільради, сам Василь Семенович, члени правління і герой громадянської війни сліпий дід Карпо. А повз них іде святкова колона.
Відкрили демонстрацію піонери — з барабаном, під червоним прапором. Першими йшли я і Галя Шамрай. Нас тільки-тільки прийняли у квітні, на день народження Леніна. Я йшов, і мені здавалося, що серце моє од гордості, од радості й щастя вискочить зараз із грудей і покотиться-покотиться поперед мене.
Ой гарно ж як було!
А тоді було частування. В колгоспному саду, під квітучими абрикосами, стояли довгі-довгі столи, і все село наше (так розпорядився Василь Семенович), все-все сиділо за цими столами, випивало й закушувало. І дід Гурмаза сидів теж. Сам Василь Семенович пішов і привів його. "Всі — то всі!"
Такого свята не знало ще наше село. А вже танців, пісень, сміху було! Цвіт з дерев облітав од пісень і реготу.
Ми, пацани, то біля Василя Семеновича товклися, сміючись з його жартів, то біля молоді пісень підспівували, то біля діда Карпа слухали розповіді про громадянську війну, про бої з махновцями та петлюрівцями.
І от якось трапився нам серед тої веремії дід Гурмаза. Він сидів під деревом на землі, незвично збуджений, червоний від чарки, і сам собі співав: "Посія-ала огірочки..."
І через ту надзвичайно святкову піднесеність, через те, що навкруги буяла така радість, співи та сміх, і дід Гурмаза здався нам звичайною собі людиною.
Тож Федько Яременко несподівано спитав:
– Діду, а ви теж Махна й Петлюру громили, ге? Дід Гурмаза звів брови й весело реготнув:
– Я?.. Громив! Аякже! Будь-будь! Я такий!.. Ге-ге!
– Розкажіть.
– А що?.. Пам'ятаю, вскочили ми в хутір на конях. Підлітаю я до одного більшовичка, миршавенький такий, в окулярах... Як змахну шаблею, я-ак рубону... Навпіл! І не кавкнув навіть... ге-ге!..
Ми перезирнулись отетеріло.
– Та ж ви, діду, за червоних, за більшовиків билися, а ви кажете...— пискнула Галя.
Дід Гурмаза скис — аж перекособочило його. І голос одразу якийсь хриплий став.
– Ага... Атож... За красних! Аякже!.. Я ж і кажу... А ви що думали, дурненькі... Махновця розрубав...
Ворога революції... Ге-ге! — Далі писклявіше:— Ге-ге.— І вже зовсім тоненько:— Ге-ге-ге!
І обличчя в нього стало, мов у китайця: самі щілини замість очей. І посмішка підлеслива, запобіглива — аж гидко.
Тут саме нас Василь Семенович погукав — стрельнуло йому затіяти спільну гру дорослих та дітей у квача. І побігли ми, і закрутилося все, і забули ми думати про діда. Стільки гарних радісних спогадів було про ті свята, що про діда й не згадували.
А за півтора місяця й війна...
Тільки як прийшли німці і призначили Гурмазу старостою, і він при всіх на майдані поцілував у руку товстенького німецького офіцерчика, а потім навідліг ударив тітку Мокрину по обличчю, бо не стрималася вона й хихикнула,— тільки тоді пригадали ми отой дідів спогад про громадянську війну. І дійшло до нас, ким був насправді дід Гурмаза, за кого він воював У громадянську. Пізнувато дійшло.
Вони стояли на тому самому сільрадівському ґанку, де зовсім недавно приймав парад Василь Семенович (ще нитки червоні на гвіздочках від китайки тієї лишилися). Я дивився на діда Гурмазу, на товстенького пихатого німчика, на двох інших, бридких і грубезних солдатів з автоматами на грудях,— дивився і ніяк не міг збагнути, що ж це діється в світі.
– Весь цивільний влада тепер у староста пан Гурмаза,— говорив німчик, плямкаючи губами.
– Дід Гурмаза — пан! Хе! — хихикнув мені над вухом Федько Яременко.
– Хе! — хихотнув у відповідь я.
Але зовсім то було не "хе". Тітка Мокрина перша в цьому переконалася. А незабаром і всі ми. Перший же наказ "пана старости" був такий:
– Завтра вдосвіта на поле. Картоплю копати. Усі! Без винятку! До одного! І старі, і малі, і немічні. Картоплю з землі можуть вибирати й ті, хто ще або вже не ходить. Гуляти на май усім селом могли... Сам обійду всі двори. Як побачу кого в селі — запорю!
І от, ледь почало сіріти, потяглися всі на поле — наче погорільці... Хто дітей малих на руках ніс, хто, на костури спираючись, шкандибав... А тітка Мокрина тягла на візочку свого батька паралізованого...
Потім староста походжав по полю між згорбленими людьми, між замурзаними дітлахами, що бабралися в землі, визбируючи картоплю,— високий, ситий і, незважаючи на роки, міцний, як той дуб,— походжав спроквола, раз у раз цвьохкаючи нагаєм. І коли пустотлива Гафійка Жук — вона потім загинула в Німеччині — жартома кинула в когось із хлопців грудкою землі, він мовчки оперезав її нагаєм по спині.
Так почалася неволя.
Це було наче сон, наче марення якесь жахне.
Ще вчора нашим життям була школа, уроки, оцінки, піонерські справи... А про панів, про їхню жорстокість, свавілля, про неволю ми тільки читали в книжках — воно було далеке, чуже, історичне. Малюнок у читанці, де пан б'є нагаєм хлопчика-кріпака, сприймався так само, як і малюнок, де були зображені скіфи або німецькі пси-рицарі в латах.