Підрахували порції з Павлом, ніби сходяться. Для Андрія Проко— повича підсунув Шухов миску з густих, а Павло перелив у вузький німецький котьолок з накривкою: його під бушлатом можна пронести, до грудей притиснувши.
Таці віддали. Павло сів зі своєю подвійною порцією, і Шухов зі своїми двома. І більше у них розмови ні про що не було, святі хвилини надійшли.
Зняв Шухов шапку, на коліна поклав. Перевірив одну миску ложкою, перевірив другу. Нічого, і рибка трапляється. Взагалі ж вечорами баланда завжди багато рідкіша, ніж ранком: ранком зека нагодувати треба, щоб він працював, а увечорі і так засне.
Почав він їсти. Спершу юшечку саму просто пив, пив. Як гаряче пішло, розлилося по його тілу — аж середина його вся тремтить назустріч баланді. Хор-роше! От вона, мить коротка, задля якої і живе зек!
Зараз ні на що Шухов не має образи, ні що строк довгий, ні що день довгий, ні що неділі знову не буде. Зараз він думає: переживемо! Переживемо все! Дасть Бог, скінчиться!
З тієї й другої миски юшечку гарячу відпивши, він другу миску у першу злив, викидав і ще й ложкою вискріб. Так воно спокійніше якось, про другу миску не думати, не пильнувати її ні очима, ні рукою.
Очі звільнилися — на сусідські миски стрільнув. Ліворуч у сусіда — так одна вода. От гади, що роблять, свої ж зеки!
І почав Шухов їсти капусту з рештками юшки. Картоплинка йому трапилася на дві миски одна — у Цезаревій мисці. Середня така картоплинка, морожена, звичайно, з твердиною і підсолоджена. А рибки майже нема, деколи кістячок оголений мигне. Але і кожен риб'ячий кістячок і плавничок треба прожувати — з них сік висмокчеш, сік корисний. На все те, звичайно, часу треба, та Шухову поспішати тепер нікуди, у нього сьогодні свято: у обід дві порції і на вечерю дві порції одірвав. Такого діла ради решту справ і лишити можна.
Хіба до лотиша сходити за тютюном. До ранку тютюну може й не лишиться.
Вечеряв Шухов без хліба: дві порції та ще з хлібом — товсто буде, хліб на завтра іде. Черево — злодій, старого добра, не тямить, завтра знову спитає.
Шухов доїдав свою баланду і не дуже пильнував помічати, хто навколо, бо не було потреби: за новим нічим він не полював, а їв своє законне. І все ж він зауважив, що просто через стіл проти нього звільнилося місце і сів старий високий Ю-81. Він був, Шухов знав, з 64-ї бриґади, а в черзі у посилочній чув Шухов, що 64-а якраз і ходила сьогодні на Соцгородок замість 104-ї і цілий день, не гріючись, дріт колючий тягнула — сама собі зону будувала.
Про цього старого казали Шухову, що він по таборах та по тюрмах сидить без рахунку і жодна амнестія його не заторкнула, а як одна десятка кінчалася, то йому відразу другу пхали.
Тепер розглянув його Шухов зблизька. Із усіх пригорблених таборових спин його спина відмінна була прямотою, і за столом здавалося, ніби він ще поверх лавки під себе щось підклав. На голові його голій стригти давно не було чого — волосся все вилізло від життя хорошого. Очі старого не пряли услід за всім, що діялося в їдальні, а поверх Шухова незряче уперлися в своє. Він помірно їв порожню баланду ложкою дерев'яною, прищербленою, але не влазив головою в миску, як усі, а високо носив ложку до рота. Зубів у нього не було ні вгорі, ні внизу, жодного: закостенілі ясна жували: хліб замісто зубами. Обличчя його все вимотане було, але не до слабости ґнота— інваліда, а до каменю тесаного, темного. І з рук, великих, порепаних і чорних, видно було, що не багато випадало йому за всі роки відсиджуватися придурком. А засіло таки в ньому, не помириться: триста трамівку свою не кладе, як усі, на нечистий стіл у захлюпинах, а — на ганчірку випрану.
Одначе Шухову ніколи було довго розглядати його. Закінчивши їсти, ложку облизавши і запхнувши у повстяник, насунув він шапку, встав, взяв пайки, свою і Цезареву, і вийшов. Вихід з їдальні був через інший ґанок, і там ще двоє днюваних стояло, котрі тільки й знали, що скинути гак, випустити людей і знову гак накинути.
Вийшов Шухов з черевом набитим, собою вдоволений, і вирішив так, що хоч відбій буде скоро, а збігати таки до лотиша. І, не заносячи хліба в дев'ятий, він розмашисто погнав у бік сьомого бараку.
Самосад мусів був Шухов купити, як і купував раніше, — карбованець склянка, хоч на волі така склянка коштувала три карбованці, а від гатунку і дорожче. У каторжному таборі всі ціни були свої, ні на що не подібні, тому що грошей тут не можна було тримати, мало у кого вони були і дуже були дорогі. За роботу в цьому таборі не платили ні копійки (в Усть-Іжмі хоч тридцять карбованців Шухов на місяць одержував). А як кому родичі присилали поштою, тих грошей не давали однаково, а зараховували на особистий рахунок. З особистого рахунку на місяць раз можна було в ларьку купувати мило туалетне, гнилі попряники, сиґарети "Прима". Подобався товар, не подобався — а на скільки заяву начальнику написав, на стільки й купуй. Не купиш — однаково гроші пропали;, вони вже списані.
До Шухова гроші приходили тільки від приватної праці: виступці пошиєш з ганчірок замовця — два карбованці, тілогрійку вилатаєш — теж за домовою.
Сьомий барак не такий, як дев'ятий, не з двох великих половин. У сьомому бараці коридор довгий, з нього десятеро дверей, у кожній кімнаті бриґадаї, напхано по сім вагонок у кімнату. Ну, ще кабіна під парашною, та старшого по бараку кабіна. Та мистці живуть у кабіні.
З&йшор. Шухов у ту кімнату, де його* лотиш. Лежить лотиш на нижніх нарах, ноги наверх поклав, на спинку, із сусідом по-лотись— ки хардакае.
Підсів до нього Шухов. Здрастуйте, мовляв. Здрастуйте, той ніг не опускає. А кімната маленька, усі відразу прислухаються — хто прийшов, чого прийшов. Обидва це вони розуміють, і тому Шухов сидить і тягне: ну, як живете, мовляв? Та нічого. Холодно сьогодні. Так.
Дочекався Шухов, що всі знову своє затоворили (про війну в Кореї сперечаються: від того, мовляв, що китайці втрутилися, так буде світова війна чи ні), нахилився до лотиша:
— Самосад є?
— Є.
— Покажи.
Лотиш ноги з спинки зняв, опустив їх у прохід, підвівся. Жила цей лотиш. Склянку як накладає — завжди труситься, боїться на одну закурку більше покласти.