Жив на світі чоловік. Жив собі, нічим не клопотався та все витрачав батькову спадщину. А як уже нічого ні в коморі, ні в хаті не зосталося, і почав він з голоду пухнути, аж тоді задумався.
Став думати-гадати, як би йому розбагатіти. Думав-думав та й каже своїм синам (а в нього було аж три парубки, що злазили з печі хіба попоїсти).
— А що, діточки, як я візьму горбу та піду по милостиню? Може ми й розбагатіємо?
Сини й відповідають:
— Ай справді буде добре! Ви ж, тату, не такі ще старі, щоб нездужали торби носити. Ідіть з Божою поміччю, то всім нам добре стане. І самі не будете голодні, і нас прогодуєте, бо ми ж ваші діти.
Взяв батько торбу та й пішов. Не хотілось йому жебрати в своєму селі, то він подався в сусіднє. Іде через лісок і зустрічає чоловіка. Простий собі чоловік, а тільки очі у нього якісь проникливі й горять, мов вогники.
Поздоровкались.
Чоловік питає:
— Чи далеко, дядьку, мандруєш?
— Та йду по милостиню, бо я бідний... Людям
Бог дає багатство, а мені — дітей.
— А що ж би ти хотів мати?
— Та багатство.
— Яке ж багатство? Ну, скажімо, корову хочеш?
— А нащо мені корова? її треба пасти та доїти, а в мене в хаті самі парубки.
— Ну, а коней хочеш?
— Та й коней треба годувати та стерегти, а ми до того не звикли.
— Ну, то може тобі дати овечок отару?
— А що я з ними робитиму? Адже їх треба доглядати, стерегти...
— Ну, то я дам тобі ниву родючу.
— Ой, не давай, чоловіче добрий, бо у мене нема чим її виорати та й мороки коло неї не обберешся, нехай Бог милує!
Тоді чоловік із проникливими очима поглянув суворо на бідного та й каже:
— Тепер я бачу, що тобі ніяке багатство не по-собить. Для того треба насамперед робити, треба мати розум здоровий, а ще й очі завидющі, руки загребущі та й ніс держати за вітром... Ну, прощай!
І чоловік пішов своєю дорогою. Бідний став тай думає:
— Що воно таке? Каже, що все може дати, а багатства попросив у нього, так не дав! Тут щось не теє... Вернусь додому та розповім дітям.
Приходить до хати голодний, з порожньою торбою й про все розповідає синам.
— Ех, тату, тату! — каже старший. — Які бо ви недогадливі! Попросили б того чоловіка, щоб дав
мені очі завидющі, може б і справді я розбагатів. А середущий каже:
— А мені, щоб дав руки загребущі, то й я розбагатів би.
— А мені, — каже менший, — хоч би ніс за вітром.
Другого дня знову йде бідний по милостиню, знову зустрічає в ліску тогож чоловіка. Привітався та й каже:
— Чоловіче добрий! Старший мій син просить, щоб ти дав йому очі завидющі, а середущому дай руки загребущі, а меншому хоч ніс за вітром!
Чоловік засміявся та й питає:
— А більше нічого не просять?
— Більше нічого.
— Розуму не просять?
— Ні, не просять... — відповідає бідний
— Добре, — каже чоловік, — раз у сторіччя, а це саме сьогодні, я роздаю всім, хто чого попросить.
І пішов своєю дорогою.
Увечері вертається бідний додому й несе повну торбу наїдків.
— От, думає, буде радість діткам!
Вступає до хати. А сини позлазили з печі,метушаться, кудись лагодяться, на батька й не глянули... Здивувався батько, бо ніколи не бачив їх такими моторними.
— Куди се ви, дітки, збираєтесь?
— Підем, тату, у широкий світ, бо ми вже й боки повідлежували на печі.
— У мене, — каже старший, — стали очі завидющі, так би й зажер увесь світ!
— А у мене, — каже середущий, — зробились руки загребущі, так би загарбав увесь світ!
— А я маю ніс за вітром, — додав молодший, — і чую, що скрізь по світі люди купаються в розкошах і багатстві.
— Ну що ж, дітки, ідіть з Богом, коли задумали добре діло, тільки батька не забувайте, бо це ж я для вас випросив такі скарби.
Повставали сини удосвіта і пішли у світ.
Ідуть дорогою й помічають, що дивні діла стали творитися. Як погляне старший на чужу худобу очима завидющими, так усе до нього й підходить, і лащиться, і горнеться, хоч за пазуху бери. Як простягне до чужого збіжжя руки загребущі середущий, так воно й росте й пишається, нахиляється до нього, хоч із корінням виривай. А найменший кидається по дорозі у всі боки, як несамовитий, скрізь усе нюхає, як чутний на ніс собака.
Так ідуть та ідуть, не мало, не багато, от і каже до братів Ніс За Вітром:
— Чую я своїм носом, що по дорозі зустрінуться нам три царства, а в них багато золота, срібла й самоцвітних каменів. Буде всім нам пожива добра.
Пройшли ще шмат дороги й бачать, що шлях розходиться у три сторони. Тут стоїть стовп, а на ньому напис: "Хто піде вправо, стане сліпим, хто вліво — безруким, а хто просто — безносим".
Брати думали-гадали, що б воно значило? Кому куцою треба йти? Ніяк не могли обміркувати того. Тоді Очі Завидющі й каже:
— Не на те дав мені той чоловік очі завидющі, щоб я став сліпим. Піду я вправо.
За ним Руки Загребущі каже:
— Не на те дав мені той чоловік руки загребущі, щоб я став безруким. Піду вліво.
А за ним Ніс За Вітром і собі каже:
— Не на те дав мені той чоловік ніс за вітром, щоб я став безносим. Піду я просто.
Попрощалися і розійшлися кожен своєю дорогою. Очі Завидющі пішов направо. Дорога рівна, як стріла, а тільки все вгору та вгору. Так він довго йшов і нарешті побачив, що поперек дороги стоїть величезний замок, а дорога веде просто до брами. Брама залізна, глуха. Коли він став проти неї, сама перед ним розчинилася, і як тільки переступив поріг, знову зачинилася.
І опинився він у царстві блиску. Сонце тисячами вогнів відбивалося у всьому, усе блищало так, що різало очі, мов ножами. Він прижмурився і тоді побачив, що замки, палати, вежі, будинки — все було з блискучої криги, дахи на них срібні, а вулиці й доріжки золоті та діамантові. То було царство холодних вітрів, бур і морозів. Очі Завидющі від нестерпного блиску затулив очі руками і так стояв. А як згадав, що скрізь незліченне багатство, переміг біль очей, кинувся на вулицю й почав виколупувати діаманти, збирати на купу золото. Та руки в нього були слабкі, а робота нелегка, до того ж блиск так різав очі, що він чим далі бачив гірше, а коли зібрав цілу купу діамантів, то вже й зовсім осліп, заблудив, погубив усі скарби й не знав, що далі робити.
Тут налетів холодний вітер, вхопив Очі Завидющі й перекинув його назад за браму, закоцюблого, ледве живого й навіки осліпленого.