"Спасибі вам, офіцери, за кофейок і за франзольки.
А з будкою вийшла маленька ошибочка. Я переправився не на сьомій, а на третій будці".
…І підписався: "Гордій Байда".
— То ще не факт. — Руденькому зморщеному чоловікові кортіло теж розповісти про Байду. Боячись, щоб хтось не розпочав говорити раніше за нього, він застережливо виставив уперед руку. — Ось слухайте, що я чув. Веде раз Байда своє військо лісом, а ліс такий, що й кінця-краю не видно… Ішли вони, йшли і заблудилися. Куди не ткнуться — нетрі такі, що й носа не вб'єш. Залишив він своє військо і поїхав шукати дороги сам. Дивиться — старушка під дубочком стоїть і Богу молиться. Він до неї. Так, мовляв, і так, командир я війська більшовицького, у цьому лісі заблудився. Покажеш дорогу — землі тобі наріжу й лісу відведу, а не покажеш — голову зрубаю.
Старушка дивиться, а на ньому ніякого хреста немає, тільки печатка більшовицька. Вона й каже: "Будеш ти шукати путі-дороги тричі по п'ять літ та ще й десять, а без мене не знайдеш. Твоя земля під землею, а моя на небі. Хочеш, щоб я вивела тебе з лісу, так перехрестися…"
— А раніше! — скептично процідив крізь зуби Микита.
— Байда подумав та й каже: "Я тебе, бабо, як перехрещу нагайкою, так ти в мене й адрес забудеш!" — Розмахнувся нагайкою, коли ж гульк, а перед ним уже не баба…
— А що?
— А Божа Мати!
— Здрастуйте вам! Неначе це старий режим.
— А що ти думаєш? — заметушився руденький зморщений чоловік. — Хіба не траплялось бачити в шахті?
— З переляку.
— Ну, може, це ще не факт, але ось це вже, хресті-бог, правда. У Ростові було. Захопив Байда місто.
— Аж туди його занесло? Бреши, бреши.
— Хресті-бог, правда! Захопив він у білих місто й каже хлопцям: "Даю вам, ребята, Ростов на три дні й на три ночі, робіть з ним що хочете".
— Чув дзвін, та не знаєш, де він. То ж білі так робили!
— Ну, може, і це ще не факт. А от що дальше, то вже істинна правда. Захотілось Байді ще чимсь вознаградити своїх героїв. Бачить, у вікні генерал сидить і цілиться в нього з… того…
— З шаблі!
— А що ти думаєш! Байда це побачив, та за бомбу, та в хату, коли ж там повно офіцерів. Він на них бомбу, а сам до скрині, у скрині менша скринька. Відкриває, а в ній повно царських хрестів і медалей. Половину війська, кажуть, вознаградив Георгіївськими хрестами.
Тепер уже сміялися всі, але руденький зморщений чоловічок так і не зрозумів, із чого вони сміються.
Легенда про хоробрість і кмітливість командира Калинівського партизанського загону, певне, з'явилась після одної операції загону. Розіславши навкруги розвідників, а крім того й населення охоче давало відомості, Байда довідався про військовий ешелон і вирішив на нього напасти. Поїзд проходив через маленьку станцію вранці. Кілометрів за п'ять від станції залізнична колія пролягала через лісок. У цьому ліску й засів партизанський загін. Коли поїзд мав уже рушати зі станції, двоє в козачій формі, з карабінами в руках злізли на паровоз. Машиніст здивовано подивився на появу такої охорони.
— Чого дивуєшся? Генерал в ешелоні іде, а тут, кажуть, партизани ніби балують.
Машиніст не виявив ні радості з того, що везе генерала, ні печалі, що "балують партизани". Він був уже немолодий і схожий на всіх машиністів: з підстриженими вусами і з сивиною в низько підстриженому волоссі. Дочекавшись сигналу, машиніст дав гудок і смикнув поїзд так, що козаки аж заточились.
— Не дуже ти панькаєшся з нашим генералом.
— Старий паровоз, — буркнув машиніст. — Як їздити, так багато хазяїв, а як ремонтувати, так ні одного.
— Правильно, товаришу, як кажуть більшовики.
Машиніст здивовано звів на них очі.
— Я кажу, правильно, товаришу! Розтринькують народне добро різні Каледіни, Мамонтови та Краснови, а ти їм мовчки допомагаєш.
— Киньте, хлопці! — вже сердито сказав машиніст.
У цей час із тендера зліз вимазаний у сажу кочегар, молодий ще хлопець. Один із козаків витріщив очі:
— Чекай, браток, де я тебе бачив?
— На паровозі! — відказав кочегар, зиркнувши на козаків спідлоба.
— Ти на шахті, на четвертому номері, працював?
Кочегар зблід. Певне, не без підстав він залишив шахту, а тому й буркнув:
— Не знаю, про яку ти шахту кажеш, — і взявся кидати вугілля в пічку.
— Бач, Василю, — не вгамовувався козак, — і тут, виявляється, свої люди. Так от що, папашо, ми зійшли на паровоз, щоб ви на п'ятому кілометрі зупинили поїзд. Чого ви дивуєтесь? Там ремонтують колію, треба попереду перевірити, а то знаємо, що тут у вас за народ.
— Мене ніхто не попереджав.
— Так ми ж попереджаємо і навіть просимо. — І козаки навели в голову машиніста карабіни. — Там лісок, а нам треба саме там злізти. — Козак зиркнув на кочегара. — Зрозумів, товаришу?
Машиніст глянув на кочегара уже тривожно, той облишив кидати вугілля і стояв біліший за стінку. Хіба він не бачив, як козаки виводили в ліс небажаних і розстрілювали. Кочегар потайки заперечливо закрутив головою.
— Я на себе не можу взяти відповідальності, — сказав машиніст.
— Кинь, товаришу!
— Який я тобі товариш? — обурився враз машиніст. Від хвилювання в нього тремтіли руки.
— Пробачте, папашо, ви, звичайно, старіші за нас обох, але я хочу вас заспокоїти: відповідальність цілком ляже на нашого командира. Це ж він послав нас.
У передсвітанковій імлі показались на колії постаті.
Вони старанно вимахували ломами й кирками.
— Ні чорта не розумію, — сказав машиніст, зовсім розгубившись.
— А що ж тут розуміти? Партизани попсували путя, а нам треба поспішати. От і лагодять. Ви, папашо, так зупиніться, щоб якраз біля ремонтної бригади. А коли захочете не послухатись, то як це не прикро, а більше вам рясту не топтати. І ти, як тебе? Згадав, Григоре, дивись мені. Ще зустрінемось! Може, й на тій самій шахті.
Останні слова уже зовсім збили з пантелику і кочегара, і машиніста. Тепер вони вже бачили, що йшлося не про те, щоб зняти з паровоза кочегара. Машиніст, чортихнувшись, махнув рукою і взявся за важіль.
Щойно зупинився поїзд, у колійних робітників ураз замість ломів у руках опинилися гвинтівки. В ешелоні було сім вантажних вагонів і один класний в кінці поїзда. Партизани чітко, без метушні, немов на розводі караулу, враз опинилися по двоє біля кожного вагона і з обох боків. До класного вагона хутко вскочило їх чоловік десять. Тільки після цього почулась голосна команда: "Руки догори! Хто попробує висунутися з вагона — тому куля в голову. Викидай зброю на землю! Усі до одного!" Команда, як луна, перекотилась по всьому ешелону. До вагонів, у яких глухо били копитами коні, інші партизани хутко почали підносити щитки й ладнати з них містки.