— Шукай на тому світі, Семене, техніка Сивокоза. Ото він у тебе влучив, анахтема. Виглядай, Семене, ще їхніх. Доки пекла не загачу такими, не ляжу спочивати…
Думка про організацію партизанського загону в калинівських комуністів виникла ще взимку, після вдалої операції з Мазепинським куренем. Були вже такі загони і в інших районах. Гордій Байда, який був уже членом партії, набував з кожним днем усе більшого й більшого авторитету серед шахтарів. На ньому й зупинився вибір, коли визначали кандидатуру на командира. Гнатові Убогому доручили бути комісаром загону, а вчитель Безуглий найбільш підходив на роль начальника штабу.
— Тільки щоб він не вважав себе за високу персону інтелігента, — сказав Байда.
— Цього за ним не водиться. Навпаки, надто тихий, — сказав Мостовий.
— Голосу і в мене вистачить. Наказу, може, не зумію скласти по параграфах.
— От він і допоможе. Більше радься з комуністами, у загоні вас буде троє: ти, Гриць Духота та Омелян.
До весни в партизанському загоні нараховувалось уже біля ста чоловік. Байда потай проводив з ними військове навчання. Для цього обиралось місце десь за селищем і переважно вночі.
Поява в районі Юр'ївки знову білих козацьких частин генерала Краснова прискорила формування партизанського загону. Нарешті був призначений збір біля старої шахти. Хоч наказ віддавався таємно і збирались виступати вдосвіта, все ж таки до загону зібрались мало не всі мешканці Калинівки. Гнат Убогий видужував після тифу, і його вмощували на возі з динамітом. Полохливий, забілений у крейду, його сусіда дбайливо підтикав йому під боки сіно.
— Ну а ти, Якове, як, залишаєшся?
Яків винувато переступав у розбитих калошах:
— Ми що ж, нічого нікому, і нам, може, нічого.
Гордій Байда насупився. Осторонь ще стояли такі ж, як і Яків. Вони скидалися зараз на стадо худоби біля дровітні, в яку загнано гостру сокиру, готову кожну хвилину опуститися їм на тім'я. Він обернувся до них:
— Ну, будемо прощатися. Побажайте нам щастя-долі, а ми битимемось за радянську владу, щоб життя покращало, скільки вистачить сил. Не всидите, хлопці, й ви тут, бо зайшла в нас боротьба з капіталом не на життя, а на смерть. Хай живе наша Червона армія! Хай живе Калинівський червоний партизанський загін! Прощавайте!
Гордій Байда зняв шапку, перетяту червоною стрічкою, і поклонився в пояс. У відповідь схлипнули, потім заголосили деякі жінки.
— Збирайся, хлопці!
Плач і гомін збільшився. Байда поморщився, ніби наступив босою ногою на колючки. Гриць Духота простяг руку, збираючись щось говорити, але Гордій Байда опустив його руку і стиха сказав:
— Більше слів — більше сліз. Ану, хлопці, "яблучко" на поточний момент! — Попереду зарипіла гармонія Власова, який прийшов попрощатись з товаришами: із Платонівки до загону влилось теж немало людей. Сам Власов залишався й далі на місці. Байда зіскочив на землю, ледве не збивши з ніг Марусю, яка вже давно нетерпляче смикала його за полу. Очі, сірі й круглі, благально чекали на відповідь:
— Ти своєї-таки?
— Ви ж самі казали, хто не піде з вами…
— Ну, йди, за медицину будеш, за сестру. Скажи Кіндратові…
Вона, не дочекавшись його наказу, гайнула назад. До нього підійшов Гриць Духота і стиха щось сказав. Байда погодився, сів на коня й нетерпляче оглянувся на Хариту. Вона все ще не випускала з рук Ілька, гладила його по рукавах піджака й не переставала щось наказувати своїми блідими губами. Це робилося на людях, і Ілько, мабуть стидаючись такого з ним поводження, нарешті вивернувся з-під материних рук і сердито забубонів. Харита винувато кліпала зарошеними очима.
— Ану, бабо, — гукнув до них Байда, — не псуй мені козака!
Харита почала хутко мережити над Ільком хрестики, потім простягла вперед руки і, сповнена вщерть тугою, скам'яніла. Загін рушив у похід. Наостанку пробігла, метляючи торбою, Маруся.
У селищі запанувала тоскна тиша. Занедбана, зруйнована шахта лежала бездиханна, сумовито чорнів терикон, а біля нього стояв у тузі головатий копер. Тільки пронизливий вітер, перелітаючи через донецькі степи, на горбах крутив чорториї. Тонко й тоскно тремтіли зморщені стручки на сухотних акаціях.
Дороги вели на північ
Вістунами подій були перш за все втікачі, що пішки й на возах, поодинці й цілими родинами тяглися на північ в надії десь перебратися через фронт. Переходячи села й висілки, вони залишали по собі силу чуток і безнадійну тугу. В Рубанівці від утікачів довідалися, що на станції Рутченковій стоять махновці з Гуляйполя, а Юр'ївку знову захопили білі — якісь уже добровольці генерала Денікіна, і тепер розстрілюють і вішають не поодинці, а сотнями. Біля цегелень трупами вкрита земля. Цілими днями туди тягнуться люди розшукувати родичів, і багатьох віднімають уже у собак. До станції Ясинуватої вдруге підходять червоні, б'ються вони і під Макіївкою, і на станції Харцизькій, а в тилу у білих б'ється загін червоних партизанів Гордія Байди з Калинівки. Загін цей ніби пустив під укіс уже не один ешелон і не одного офіцера спровадив на той світ.
Від усіх цих чуток у Рубанівці тривога хутко обернулась у паніку. Тільки тиждень тому білі вивезли з села чотирьох шахтарів і порубали їх у балці біля шурфу, тоді рубанівці спіймали розвідку білих і розстріляли над тим же шурфом. Тепер кожну хвилину можна було сподіватися на каральний загін. Терикон, копер і естакада цілі дні були обліплені людьми. Звідти вони з надією вслухалися в канонаду, що долітала з півночі, де вночі вогненними віями моргав обрій.
— Наша, наша б'є! — вихоплювалось враз декілька голосів, зачувши далекий, мов грім, гуркіт.
— А хіба можна взнати?
У цьому найбільшим авторитетом був безногий Микита, колишній учасник Карпатського походу, що повернувся звідти на милиці.
— Більшовики як б'ють — земля гуде.
— Щоб чув шахтар і у вибої.
— А може, подають Байді звістку: тікай, мовляв, сюди!
— Чого він буде тікати, коли від нього самого тікають, аж штани зіскакують, — пишаючись із своєї обізнаності, відказував Микита безногий. — Одного разу треба було йому переправитися через залізницю, він тільки туди, а на станції під парами стоїть поїзд-броньовик. Звісно ж, розстріляє усіх до ноги, як побачить. Причаївся Байда зі своїми в ліску і сидить, а на станції сидять в буфеті офіцери з броньовика, сидять і кофейок попивають. Коли це заходить дядько з вуздечкою в руках. Дядько босий і око перев'язане. "Кофейок, — питає, — попиваєте?" — "А тобі чого тут треба? — визвірився на нього командир. — Для вас, — говорить, — отам свинюшник є. Марш звідсіля!" Дядько почухав потилицю й каже: "Про свинюшник ми знаємо, а от чи знаєте ви, що біля сьомої будки через путя якась банда переправляється?" Як схопляться офіцери та до поїзда, загули й поїхали. Дядько бачить, що про нього забули, сів собі до столу, допив їхній кофейок з франзольками, а сам усе в вікно позирає, тільки не туди, куди погнав броньовик, а зовсім у протилежний бік. Коли це тільки — сіг, сіг, сіг, мов зайці, підводи через путя. Дядько встав, вийшов за станцію і як у воду булькнув. Повертаються назад офіцери і ума не доберуть, навіщо їх дядько обдурив? Коли ж під блюдечком записка: