Діти слухали, затамувавши подих.
— Ви повинні мені допомогти,— вів я далі.— Нам треба знайти вбивцю Грітлі Мозер, а то він знову замордує якусь дівчинку.
Тепер я стояв посеред дітей.
— Чи не зауважили ви останнім часом чогось особливого в поведінці Грітлі?
Ні, не зауважили.
— Може, в Грітлі з'явилися останнім часом якісь нові речі?
Діти не відповідали.
— Хто був найліпшою приятелькою Грітлі?
— Я,— прошепотіла якась дівчинка* малесенька, кароока, з темними косами.
— Як тебе звати? — спитав я.
— Урзула Фельман.
— Отже, ти приятелювала з Грітлі?
— Ми сиділи разом.
Дівчинка говорила так тихо, що я мусив нахилитися до неї.
— Ти теж нічого особливого не помічала?!
— Ні.
— І Грітлі нікого не зустрічала?
— Та зустрічала,— мовила дівчинка.
— Кого?
— Не людину.
Відповідь мене вкрай здивувала.
— Тобто як, Урзуло?
— Вона зустрічала велетня,— ледь чутно сказала дівчинка.
— Велетня? Еге.
— Ти хочеш сказати, що вона зустрічала височенного чоловіка?
— Ні, мій тато теж височенний, але ж він не велетень.
— А який завбільшки бут той велетень?
— Наче гора,— відказала дівчинка.— І весь чорний.
— Може, той велетень щось подарував Грітлі?
— Авжеж подарував.
— А що саме?
— їжачків.
— їжачків? Яких їжачків? — спантеличено спитав я.
— Всередині у велетня було повно їжачків,— пояони-ла дівчинка.
— Таке скажеш, Урзуло! Хіба у велетня всередині — їжаки?
— А то був їжаковий велетень.
Дівчинка затялася на своєму. Я знову підійшов до вчительки.
— Ви мали слушність, фройляйн Крум. Грітлі справді була вигадниця.
— То була поетична дитина,— відповіла вчителька, дцвлячись сумними очима кудись удалину.— А тепер нам треба далі розучувати хорал. До завтрашнього похорону. Діти співають ще невлад.
Вона дала тон.
"Візьми мене за руку та й поведи",— знову заспівали діти.
Цілий день, змінивши Генці, ми опитували в "Олені" мегендорфців, але не почули ані слова нового і надвечір поверталися до Цюріха ні з чим. Усі мовчали. Я надто багато викурив сигар і випив місцевого червоного вина. А ви ж знаєте, що то за вино. Маттеї, теж похмурий і мовчазний, сидів біля мене в глибині машини і, аж коли ми спускалися до Рюмергофа, заговорив:
— Мені здається, вбивця живе не в Мегендорфі. Це, либонь, той злочинець, який діяв у кантонах Санкт-Гал-лен і Швіц. Убивство вчинено в такий самий спосіб. Цілком імовірно, що злочинець живе в Цюріху.
— Можливо,— сказав я.
— Він або шофер, або просто подорожує. Адже* селянин Гербер бачив машину в тій улоговині.
— Сьогодні я сам допитував Гербера. Він зізнався, що тоді міцно спав, тож нічого не бачив.
Ми знову замовкли.
_ Мені шкода, що доводиться залишати вас, не з'ясувавши справи,— трохи згодом непевно почав Маттеї.— Але ж не можна порушувати угоди з йорданським урядом.
— Ви завтра вилітаєте?
— О третій по обіді, через Афіни.
— Заздрю вам, Маттеї,— щиро сказав я.— Я теж волів би бути шефом поліції в арабів, аніж тут, у Цюріху.
Я висадив Маттеї біля готелю "Урбан", де він мешкав з давніх-давен, а сам подався до "Кроненгалле" і пообідав за столиком під картиною Міро. То моє місце. Я завжди там їв "ab voiture" К
Близько десятої вечора я ще раз зазирнув на Казар-мену. Проходячи повз колишній кабінет Маттеї, я зустрів у коридорі Генці. З Мегендорфа він поїхав ще вдень. Це, щиро кажучи, мене здивувало, та коли я вже доручив йому вести справу про вбивство, то принципово не втручався в його дії. Мешканець Берна, Генці був дуже шанолюбний, але підлеглі його любили. Одружившись із уродженою Готтінгер, він перейшов із соціалістичної партії до лібералів і добре починав кар'єру. Це я тільки між іншим згадав, тепер він уже в партії незалежних.
— Негідник ніяк не хоче зізнатися,— сказав Генці.
— Хто? — здивовано спитав я і спинився.— Хто не хоче зізнатися?
— Фон Гунтен.
Де мене спантеличило.
— Ви провадите безперервний допит?
— Еге. Почали по обіді, але, як треба буде, то й усю ніч просидимо. Тепер за нього взявся Тройлер, а я вийшов трохи подихати свіжим повітрям.
— Цікаво глянути,— сказав я і зайшов до колишнього кабінету Маттеї.
Крамар сидів на канцелярському стільці без спинки, а навпроти, заклавши ногу на ногу і спершись рукою на письмовий стіл, що віддавна належав Маттеї, сидів Тройлер і курив сигарету. Феллер писав протокол. Ми з Генці
1 Дослівно: з возу (фр). Voiture — столик на коліщатах, на якому провозять по ресторанному залу готові страви на вибір.
слинилися біля дверей, тож крамар, що сидів спиною до входу, нас не помітив.
— Я цього не робив, пане вахмістр,— мурмотів крамар.
— А я й не кажу, що робив,— заперечив Тройлер.— Припускаю тільки, що ти міг би це зробити. Маю я слушність чи ні — згодом з'ясується. Почнімо спочатку. Отже, ти відпочивав на узліссі?
— Авжеж, пане вахмістр.
— І заснув?
— Так, пане вахмістр.
— Але ж ти збирався до Мегендорфа?
— Я стомився, пане вахмістр.
— А навіщо ти допитувався у листоноші про поліцейського в Мегендорфі?
— Аби дещо з'ясувати, пане вахмістр.
— А що саме?
— У мене прострочений патент. Тож я й хотів дізнатись, як там у Мегендорфі з поліцією.
— І як?
— Я дізнався, що мегендорфського поліцейського тепер заступає інший. І я злякався, пане вахмістр.
— Я теж заступаю свого начальника,— сухо відказав Тройлер.— І мене ти боїшся?
— Авжеж, пане вахмістр.
— І тільки через це ти не пішов у село?
— Авжеж, пане вахмістр.
— Непогану версію ти вигадав,— похвалив Тройлер,— та, може, існує ще одна, правдивіша версія?
— Я сказав правду, пане вахмістр.
— А не гадав ти дізнатися в листоноші, чи немає десь поблизу поліцейського?
Крамар розгублено глипнув на Тройлера.
— Що ви хочете цим сказати, пане вахмістр?
— Ось що,— не кваплячись, відповів той.— Ти хотів дізнатися від листоноші, чи не блукає десь поблизу тієї улоговини поліцейський, бо ти чекав на дівчинку. Ось що я гадаю.
Крамар перелякано вп'явся очима в Тройлера.
— Та я ж не знав ніякої дівчинки, пане вахмістр! — у відчаї закричав він.— А навіть якби знав, однако не міг би цього зробити. Я ж був не сам на узліссі. Поблизу на полі працювали селяни, ціла родина. Я не вбивця. Повірте ж мені!
_ Я тобі вірю,— лагідно сказав Тройлер,— але твої слова треба перевірити, розумієш? Ти сказав, що, відпочивши, подався в ліс. Але ж ти збирався повернутись до Цюріха?