— Заходило на бурю, і я хотів укоротити собі дорогу, пане вахмістр,— пояснив крамар.
— І тоді наскочив на труп?
— Так.
— Ти не торкався мертвої?
— Ні, пане вахмістр.
Трейлер помовчав. Я не бачив обличчя крамаря, але відчував, який він настраханий. Мені було його шкода, та я щодалі дужче переконувався в його провині, хоч, може, тільки тому, що хотілося знайти нарешті злочинця.
— Ми забрали в тебе, фон Гунтен, всю одежу й дали іншу. Ти збагнув навіщо? — спитав Тройлер.
— Ні, пане вахмістр.
— Щоб зробити бензидиновий аналіз. А ти знаєш, що таке бензидиновий аналіз?
— Ні, пане вахмістр,— безпорадно промурмотів крамар.
— Це хімічний аналіз, який виявляє сліди крові,— пояснив Тройлер із зловісним спокоєм.— Ми виявили на твоїй куртці криваві плями. Це кров убитої дівчинки.
— Та я... я спіткнувся об труп, пане вахмістр — простогнав фон Гунтен.— То був жах!
Він затулив обличчя руками.
— Певне, ти боявся нам про це розповісти?
— Авжеж, пане вахмістр
— І ми повинні знову тобі повірити?
— Я не вбивця, пане вахмістр,— у відчаї відмагався крамар.— Повірте ж мені! Покличте доктора Маттеї, він знає, що я кажу правду. Благаю вас!
— Доктор Маттеї більше не вестиме цієї справи,— відказав Тройлер.— Завтра він вилітає до Йорданії.
— До Йорданії? — прошепотів фон Гунтен.— Я цього не знав.
Він замовк і похнюпився. В кімнаті запала мертва тиша, тільки чути було, як цокав годинник та іноді десь вулицею проїздила машина.
Тоді втрутився Генці. Люб'язний і ввічливий, він зачинив вікно, сів до письмового столу Маттеї і' поставив настільну лампу так, щоб світло падало на крамаря.
*— Не хвилюйтеся, пане фон Гунтен,— ґречно мовив лейтенант,— ми аж ніяк не хочемо вас мучити, нам тільки треба взнати правду. Тож ми й звернулися до вас. Ви — головний свідок. Ви повинні нам допомогти.
— Авжеж, пане доктор,— відповів крамар, знову трохи підбадьорений.
— Що ви курите, фон Гунтен? — спитав Генці, набиваючи собі люльку.
— Сигарети, пане доктор.
— Тройлер, дайте йому сигарету.
Крамар похитав головою і втупив очі в підлогу. Лампа засліплювала його.
— Чи не заважає вам лампа? — співчутливо озвався Генці.
— Вона світить мені просто в очі. Генці повернув абажур.
— Так краще?
— Краще,— тихо відказав фон Гунтен. В його голосі вчувалася вдячність.
— Скажіть-но, фон Гунтен, який, власне, крам ви продаєте? Ну, приміром, ганчірки витирати порох?
— Так, ганчірки теж,— нерішуче відповів крамар. Він не міг збагнути, навіщо його про це питають.
— А ще?
— Шнурки до черевиків, пане доктор. Зубні щітки. Зубну пасту. Мило. Крем для гоління.
— А леза?
— І леза, пане доктор.
— Якої фірми?
— "Жіллет".
— І більш нічого, фон Гунтен?
— Начебто нічого.
— Гаразд. Тільки ви, здається, дещо забули,— мовив Генці, пораючись з люлькою.— Не тягне, клята! — зауважив він і, наче між іншим, додав:— Фон Гунтен, полічіть, не кваплячись, усі дрібнички, що лишалися в коробі. Ми його добре перетрусили.
Крамар мовчав.
— Ну?
— Кухонні ножі, пане доктор,— тихо й сумно відказав крамар.
На потилиці в нього блищали краплини поту. Генці пускав кільцями дим, спокійно, лагідно,— доброзичливий молодий пан, та й годі.
— А що крім кухонних ножів, фон Гунтен?
— Бритви.
— Чому ви не зважувалися їх назвати?
Крамар мовчав. Генці начебто мимохіть простягнув руку переставити лампу, та, помітивши, як здригнувся фон Гунтен, відсмикнув її. Вахмістр ані на мить не зводив очей з крамаря і курив одну сигарету за одною. Без упину курив і Генці, тож у кімнаті можна було задихнутися від диму. Я охоче провітрив би кімнату, але то був такий метод — провадити допит при зачинених вікнах.
— Дівчинку зарізано бритвою,— сухо, наче між іншим, зронив Генці.
Запала тиша. Крамар сидів непорушно, мов неживий.
— Любий фон Гунтен,— повів далі Генці, відкинувшись у кріслі,— поговорімо, як чоловік з чоловіком. Навіщо нам дурити один одного? Я знаю, що вбили ви. Але я знаю також, що вбивство приголомшило вас, як і мене, як усіх нас. З вами тоді щось сталося, ви, наче звір, кинулися на дівчинку і вбили її. Ви не хотіли цього, але не могли спинитися. Це було сильніше за вас. А коли ви схаменулися, то неймовірно злякались. Ви побігли до Мегендорфа заявити на себе, але тоді вам забракло сили. Отже, тепер вам треба набратися мужності, і в цьому ми допоможемо вам.
Генці замовк. Крамар хитнувся на своєму стільці, здавалося, він от-от упаде.
— Я хочу вам добра, фон Гунтен,— переконував Генці,— скористайтеся з цієї нагоди.
— Я втомився,— простогнав крамар.
— Ми всі втомилися,— відказав Генці.— Вахмістре Тройлер, принесіть нам кави, а трохи згодом — пива. І нашому гостеві фон Гунтену — це вже в нас, кантональної поліції, так заведено.
— Я не винен, комісаре,— хрипко прошепотів крамар,— не винен.
Задзвонив телефон. Генці узяв трубку, уважно вислухав усе і, поклавши її на місце, посміхнувся.
— Скажіть-но, фон Гунтен, що ви, власне, їли вчора на обід?
— М'ясо по-бернському.
— А ще?
— Сир на десерт.
— Який саме — ементальський чи грюєр?
— Тільзітський і горгонцоль,— відповів фон Гунтен і витер піт, що застеляв йому очі.
— Непогано їдять крамарі,— зауважив Генці. І більше нічого не їли?
— Нічого.
— А як добре подумати? — наполягав Генці.
— Шоколад,— пригадав фон Гунтен.
— Бачте, згадали,— підбадьорливо кивнув йому Генці.— А де ви їли шоколад?
— На узліссі,— сказав крамар і глянув на Генці недовірливо і втомлено.
Лейтенант вимкнув настільну лампу. Тепер тільки вгорі крізь серпанок диму тьмяно світилася люстра.
— Щойно, фон Гунтен, я одержав відомості з інституту судової медицини,— співчутливо пояснив Генці.— Дівчинку там розітнули і в шлунку виявили шоколад.
Тепер уже і я переконався в провині крамаря. Рано чи пізно він зізнається. Я кивнув Генці й вийшов з кабінету.
Я не помилився. Наступного дня, в суботу, Генці зателефонував до мене о сьомій годині ранку. Крамар зізнався. О восьмій я вже приїхав на службу. Генці й досі був у колишньому кабінеті Маттеї. Він стояв біля розчиненого вікна, і, коли я ввійшов, стомлено обернувся до мене й привітався. На підлозі—ціла купа пляшок з-під пива, попільнички вщерть повні недопалків. Крім Генці, в кімнаті нікого не було.