Д'Арраст його спитав, чи він теж танцюватиме. Обличчя кока раптом зробилося суворим; його очі вперше забігали.
— Ні, ні, я не танцюватиму. Завтра доведеться нести камінь. А він важкенький. Поклонитися святому я піду ввечері. І зразу ж піду.
— Довго це триватиме?
— Цілу ніч, ще й ранок захопить.
Він глянув на д'Арраста якось засоромлено.
— Ходімо на танці. Потім забереш мене з собою. Інакше я зостануся там і танцюватиму, напевне, не зможу втриматися.
— Ти так любиш танцювати?
Очі у кока заблищали якось гарячкове.
— О так, люблю. А потім — там сигари, святі, жінки. Ти забуваєш про все, нікого вже не слухаєш.
— Там є жінки? Всі жінки міста?
— Міста — ні, але з хиж. Кок знов осміхнувся.
— Приходь. Капітана я послухаюся. І ти допоможеш мені здійснити завтра обітницю.
Д'Арраст відчув якесь роздратування. Торочить усе про ту безглузду обітницю! Але він не міг відвести очей від цього приємного відкритого обличчя, воно всміхалося йому так довірливо, а чорна шкіра аж пашіла здоров'ям і життям.
— Прийду, — пообіцяв він. — А тепер я трохи з тобою пройдуся.
Хтозна-чому, він знов уявив, як молода негритянка підносить йому заздоровну чару. Вони вийшли з саду, пройшли кількома багнистими вуличками й дісталися до розбитої площі, будинки навколо неї були низенькі, і тому вона здавалася ще просторішою. По обтинькованих стінах повзли патьоки, хоч дощ і не посилився. Крізь губчасті небесні простори до них приглушено долітав шум річки й дерев. Ішли в ногу, д'Арраст ступав важко, а кок пружно. Кок раз у раз підводив голову і всміхався своєму супутникові. Рушили в бік церкви, що височіла над будівлями, дійшли до краю площі і знов попростували грузькими вулицями, де витали їдкі кухонні запахи. Вряди-годи якась цікава жінка з тарілкою або з іншим кухонним начинням у руці визирала з тих чи тих дверей і одразу ж зникала. Вони минули церкву, заглибилися в старий квартал з такими самим низенькими хатками й раптом випірнули від шум невидимої ріки позаду купи халуп, де д'Арраст уже побував.
— Гаразд. Я тебе полишаю. До вечора, — мовив він.
— Так, гаразд. Зустрінемось біля церкви.
Але кок притримав д'Арраста за руку. Постояв, вагаючись, і нарешті зважився:
— А ти, ти що, ніколи не волав до небес, не давав обітниці?
— Одного разу було, здається.
— Під час катастрофи?
— Нехай і так.
— І д'Арраст різко випручав руку.
Але, збираючись піти, він перехопив погляд кока. Завагався, потім осміхнувся й сказав:
— Тобі я можу сказати, хоча це не має ніякого значення. Один чоловік помирав з моєї вини. Отоді я, здається, і звернувся до Бога.
— Ти дав обітницю.
— Ні. Але я хотів дати.
— Давно це було?
— Невдовзі перед тим, як я приїхав сюди.
Кок учепився обома руками за свою бороду. Очі ного блищали.
— Ти — капітан, — мовив він. — Мій дім — це твій дім. А потім ти допоможеш мені здійснити обітницю, так, ніби ти її виконаєш сам. Це й тобі допоможе.
Д'Арраст посміхнувся:
— Навряд.
— А ти гордий, капітане.
— Був гордий, тепер я сам-один. А скажи-но мені, твій добрий Ісус завжди вислухував тебе?
— Не завжди, капітане.
— То як же тепер?
Кок засміявся дзвінким, дитячим сміхом.
— Ну, йому ж вільно робити, як заманеться, чи не так?
Коли д'Арраст обідав з місцевою елітою у клубі, касік попросив його розписатися в книзі почесних гостей, щоб збереглося свідчення про велику подію, якою став його приїзд до Ігуапе. Суддя й собі знайшов кілька нових компліментів, аби відзначити, окрім чеснот і талантів їхнього гостя, скромність, з якою він представляє серед них великий народ, до якого має честь належати. Д'Арраст відповів, що він має таку честь, і це для нього, безперечно, щось та важить, але, з другого боку, його фірмі було дуже вигідно добитися такого значного підряду. На те суддя вважав за потрібне протестувати проти такої скромності. "До речі, — сказав він, — ви вже придумали, як нам покарати начальника поліції?" Д'Арраст, посміхаючись, глянув на нього: "Придумав". Він вважав би за особливу честь і виняткову люб'язність, якби цього зайдиголову простили від його імені, аби перебування його, д'Арраста, дуже радого познайомитися з гарним містом Ігуапе та його шляхетними жителями, могло початися в атмосфері злагоди й дружби. Суддя, уважний і усміхнений, кивав головою. Якусь мить він зі знанням справи оцінював цю фразу, потім повторив її голосно і попросив поаплодувати великодушним традиціям великого французького народу. Відтак обернувся до д'Арраста знов і висловив своє цілковите задоволення з його рішення. "Якщо все склалося так, — сказав він на завершення, — то ми сьогодні повечеряємо у начальника". Але д'Арраст відповів, що друзі запросили його на бал у хижах. "Он як, — промовив суддя. — Я дуже радий, що ви туди підете. Ось побачите, наших людей не можна не полюбити".
Ввечері д'Арраст, кок і його брат сиділи біля вигаслого вогню в тій халупі, яку інженер відвідав уже вранці. Брат начебто не здивувався цій новій зустрічі. По-іспанському він ледве говорив і здебільшого тільки кивав головою. Кок цікавився соборами, потім довго розводився про юшку з чорних бобів. Невдовзі смеркло, і д'Арраст іще бачив кока та його брата, а силуети в глибині хижки ледь міг розгледіти: там сиділи навпочіпки стара жінка і дівчина, яка сьогодні прислуговувала йому вже вдруге. Знизу долинав монотонний хлюпіт річки. Кок підвівся і сказав: "Пора". Вони повставали, але жінки не ворухнулися. Чоловіки вийшли самі. Д'Арраст на мить завагався, потім приєднався до двох братів. Уже зовсім стемніло, дощ ущух. Темно-бліде небо ніби текло. У його прозорій і темній воді низько на обрії починали спалахувати зорі. Майже одразу вони гасли і одна по одній падали в річку, ніби по краплі стікали з неба. Густе повітря пахло водою і димом. Зовсім близько чути було шум безкрайого лісу, хоча дерева стояли нерухомо. Зненацька здалеку загули барабани й почувся спів, спершу ледь чутний, потім лункіший, він усе наближався до них, а далі стих. Незабаром з'явилася вервечка молодих негритянок у білих приталених сукнях з грубого шовку. За ними ступав високий негр у тісно обтягнутій накидці з надітим поверх намистом з кольорових зубів, позаду вільно йшов гурт чоловіків у білих куртках і музик з трикутниками й барабанами, довгастими й куценькими. Кок сказав, що треба до них приєднатися. Халупа, куди вони прийшли, відмахавши берегом кілька сот метрів од останніх хатинок, була велика, порожня й відносно затишна: стіни всередині були обтиньковані, долівка обмазана глкною, дах критий соломою й очеретом, підпертий посередині дерев'яним стовпом. В глибині на маленькому вівтарі, вистеленому пальмовим листям і обліпленому свічками, які ледь освітлювали половину зали, виднілася чудова літографія: святий Георгій, невідпорне чарівний, здолав вусатого дракона. У ніші під вівтарем, оздобленим подрібненою і наклеєною на папір черепашкою, тулилася маленька глиняна статуетка, пофарбована в червоне, — зображення якогось рогатого божка. З лютим виглядом він стискав у руці великого ножа зі срібного паперу. Кок відвів д'Арраста в куток, і вони поставали там біля дверей, спершись плечима на стіну. "Так ми можемо вийти непомітно, нікого не турбуючи", — пробубонів кок. Справді, хатина була напхом напхана людьми, чоловіки й жінки тулилися одні до одних. Ставало жарко. Музики розмістилися обабіч маленького вівтаря. Танцюристи і танцюристки поділилися на два концентричні кола, чоловіки всередині. У центр став чорний розпорядник у червоному плащі. Д'Арраст підпер стіну, згорнувши на грудях руки. Проте розпорядник, розбивши коло танцюристів, підійшов до них і з поважним виглядом сказав кілька слів кокові. "Розплети руки, капітане, — мовив кок. — Ти стискаєш себе й заважаєш зійти духу святому". Д'Арраст слухняно опустив руки вниз. Усе ще тулячись спиною до стіни, він скидався тепер з своїми довгими й важкими руками та ногами, з масивним лискучим від поту обличчям на якогось звіроподібного бога, що вселяє довіру. Високий негр позирнув на нього і, вдоволений, вернувся на своє місце. Одразу ж лунким голосом він завів перші ноти співу, всі підтримали його хором під стукіт барабанів. Кола почали кружляти, кожне в протилежному напрямку, це був незграбний ритмічний танець, схожий скорше на тупцяння, і тільки стегна вихали туди-сюди. Задуха посилювалася. Проте паузи поступово меншали, зупинки ставали чимдалі рідшими, а танець жвавішим.