Обітнин камінь

Тоді суддя, начальник поліції і д'Арраст рушили порожніми вулицями з зачиненими крамницями і замкнутими дверима до мерії. В міру того як даленіли фанфари й вибухи, місто знов захоплювала тиша, кілька грифів вернулися на свої місця на даху, місця, здавалося, навічно закріплені за ними. Мерія виходила на вузеньку, але довгу вулицю, вулиця вела від одного окраїнного кварталу до церковного майдану. Зараз вона була безлюдна. З балкона мерії, поки сягало око, видно було тільки розбите шосе, поцятковане після недавнього дощу калюжками. Сонце, тепер уже не таке високе, все ще нещадно бомбардувало своїм промінням сліпі фасади будинків по той бік вулиці. Чекали довго, так довго, що д'Арраст через цей нестерпний відблиск сонця на протилежній стіні відчув, як його знов охоплює втома й запаморока. Безлюдна вулиця з порожніми будинками притягувала його і відштовхувала водночас. Знову йому захотілося втекти з цієї країни, згадався той величезний камінь: хай би це випробування скінчилося швидше. Він уже збирався сказати, що піде вниз поспитати, що нового, аж це забамкали всі церковні дзвони. В цю мить на протилежному кінці вулиці зчинилася веремія і з'явився збуджений натовп. Здалеку було видно, як біля ношів товчуться збиті купою прочани й покутники і як вони простують уперед посеред вибухів петард і радісної яси вузькою вулицею. За якусь хвилю вони заполонили її до краю, посуваючись до мерії врозтіч: тут і старі й малі, білі й чорні, всі злилися в одну строкату масу з витріщеними очима й роззявленими ротами, а над цією масою ліс списоподібних свічок з тремтячими, як марево, в гарячому світлі дня вогниками. Та коли вони підійшли близько і здалося, ніби юрма розтікається по стінах — такою сунула хмарою, — д'Арраст побачив, що кока серед них немає. Не вибачившись, він раптово вибіг з балкона й кімнати, збіг сходами й опинився надворі серед грому дзвонів і гуркоту петард. Там йому довелося боротися з радісною юрбою, носіями свічок, невдоволеними покутниками. Він продирався всією своєю масою крізь людський прибій і проклав собі шлях так швидко, що, опинившись на волі позад натовпу в кінці вулиці, заточився і мало не впав. Притулившись спиною до розпеченої стіни, він почекав, поки відхекається. Потім знов рушив уперед. У цю мить на вулиці з'явилася група людей. Перші йшли задки, і д'Арраст побачив, що в центрі юрми простує кок. Кок уже явно вибився з сил. Зупинився, потім зігнутий під тягарем величезного каменя, пробіг трохи підтюпцем, як докери й кулі, тим дрібним швидким алюром бідака, коли нога ставиться на землю всією ступнею. Покутники в стиха-рях, закапаних розтопленим воском і вкритих порохом, підбадьорювали його звідусіль, тільки-но він спинявся. Ліворуч то йшов, то біг його брат. У д'Арраста було таке враження, що відстань між ними і ним самим зменшується вкрай повільно. Порівнявшись з ним, кок знову спинився і кинув круг себе каламутний погляд. Коли побачив д'Арраста, то нібито не впізнав його, тільки завмер на одному місці, повернувшись до нього. Липкий і брудний піт укривав його землисте обличчя, в бороді позастрягали нитки слини, губи заліпила брунатна висохла піна. Він силкувався всміхнутися. Стояв як укопаний під своєю ношею і трясся всім тілом, нерухомі лишалися тільки плечі, їхні м'язи, очевидно, були зведені судомою. Брат його впізнав д'Арраста і сказав йому лише два слова: "Вже падав". А Сократ, який невідомо звідки взявся, шепнув йому на вухо: "Протанцювати, пане д'Арраст, цілу ніч! Уморився". Кок знову рушив нерівним клусом, його ніби вело прагнення не йти, а будь-як утекти від тягаря, що давив його, він ніби сподівався, рухаючись, полегшити його. Д'Арраст, сам не помітивши як, опинився з його правого боку. Руку, майже невагому, поклав кокові на спину й задріботів біля нього швидкими й важкими кроками. Ноші зникли на другому кінці вулиці і, здавалося, юрба — а вона заполонила тепер усю площу — більше не рухається. Кок у супроводі брата й д'Арраста посувався вперед іще кілька секунд. Уже до гурту, що зібрався перед мерією, аби спостерігати за його ходом, лишалося всього двадцять метрів. А проте він знову спинився. Д'Аррастова рука обважніла. "Нумо, друже, — мовив він, — ще трошки". Кок затрусився, з рота його знов покотилася слина, а тіло аж спливало потом. Він вдихнув якнайглибше повітря, але залишився стояти. І раптом камінь ковзнув йому на плече, порізавши його, потім з'їхав уперед і впав на землю, а кок, поточившись, впав і собі на бік. Ті, хто вів перед, підбадьорюючи його, з голосним лементом метнулися назад, один підібрав коркову дощечку, а інші вхопили камінь, щоб знову покласти його на кока. Д'Арраст, схилившись над покутником, почав рукою обтирати забруднене кров'ю і пилюкою плече, поки чоловік, припавши обличчям до землі, переводив подих. Він нічого не чув, навіть уже не ворушився. Його рот жадібно хапав повітря, ніби востаннє. Д'Арраст узяв його за стан і легко, як дитину, підняв. Поставив його на ноги і пригорнув до себе. Нагнувшись до чоловіка всім тілом, він говорив йому в лице, ніби хотів вдмухнути в нього свою силу. Чоловік, закривавлений і запорошений, через хвилину відійшов від д'Арраста, погляд його блукав. Похитуючись, він рушив до каменя, вже трохи піднятого руками інших. Потім впустив руки й обернувся до д'Арраста. По його змарнілому обличчю тихо котилися рясні сльози. Він хотів говорити, він говорив, але губи вимовляли тільки склади. "Я обіцяв", — проказав він. "Ох, капітане! Ох, капітане!" — скрикнув він, і голос його захлинувся в сльозах. Брат з'явився з-за його спини, обійняв його, і кок з плачем безвладно сперся на нього, переможений, відкинувши назад голову. Д'Арраст тільки дивився на нього, не в змозі вимовити ні слова. Раптом він озирнувся на далекий натовп, звідки знову лунали крики. Нараз вихопив з чиїхось рук коркову дощечку й підійшов до каменя. Махнув іншим, щоб підняли його, і майже без зусилля завдав на себе. Ледь схилившись під вагою каменя, зі зведеними плечима і трохи задиханий, він слухав ридання кока й дивився собі під ноги. Потім рушив твердим кроком, без видимого зусилля подолав відстань, яка відокремлювала його від натовпу в кінці вулиці, і рішуче зламав перші ряди, які розступилися перед ним. На майдан він увійшов під бамкання дзвонів і гуркіт вибухів, поміж двох шерег глядачів, вражених, притихлих. Простував тим самим впевненим кроком, і натовп давав йому дорогу аж до церкви. Хоча тягар уже пригинав голову й шию, він добре бачив церкву і ноші, які, здавалося, чекали на нього на паперті. Прямував до них і вже поминув центр площі, аж це різко, сам не знаючи чому, збочив ліворуч і звернув з дороги, що вела до церкви, так що прочани опинилися тепер обличчям до нього. Позад себе він чув поквапливі кроки. Люди, що оточили його з усіх боків, повідкривали роти. Що йому кричали, він не розумів, хоча скандоване без кінця португальське слово здавалося йому знайомим. Зненацька перед ними з'явився Сократ, поводячи вибалушеними очима, він кричав щось і показував за його спиною дорогу до церкви. "В церкву, в церкву", — ось що гукав Сократ і весь натовп. Проте д'Арраст верстав далі свій путь. І Сократ відступив, кумедно зводячи руки до неба, тоді як юрба потроху вмовкала. Коли д'Арраст увійшов у першу вулицю, куди вже ходив з коком і яка вела, як він уже знав, до прибережних кварталів, площа залишилася десь позаду невиразним гомоном. Камінь тепер уже боляче тиснув на голову, і д'Арраст мусив напружити всю силу своїх могутніх рук, щоб полегшити вагу. Плечі в нього отерпли, коли він дістався до перших крутих слизьких вуличок. Він зупинився й прислухався. Він був сам. Умостив зручніше на корковій підставці камінь і спустився обережно, але впевнено аж до халуп. Дістався туди дуже захеканий, а руки, якими притримував камінь, тряслися. Він додав ходи і нарешті додибав до маленького майдану, де стояла кокова хата, він підбіг до неї, ударом ноги відчинив двері й одним порухом плечей скинув каменюку посеред хати, на вогонь, ще не згаслий. А потім, випроставшись на весь свій зріст, такий височенний у цій халупі, судомно ковтнув уже знайомий запах злиднів і попелу й дослухався, як у ньому піднімається хвиля якоїсь невиразної гарячкової радості, незбагненної для нього самого. Коли вернулися мешканці халупи, д'Арраст стояв з заплющеними очима, спираючись на задню стіну. Посеред кімнати на місці вогнища лежав камінь, наполовину вгрузлий у землю, вкритий попелом і глеєм. Вони лишалися стояти на порозі і німо дивилися на д'Арраста, ніби про щось запитували його. Але він мовчав. Тоді брат підвів до каменя кока, який простягся ниць долі. Брат сів і кивнув іншим. До нього приєдналася стара баба, потім дівчина з минулої ночі, але на д'Арраста ніхто не глянув. Вони мовчки сиділи навпочіпки навколо каменя. Крізь задуху до них долинав лише гомін річки. Д'Арраст, стоячи в затінку, слухав, нічого не бачачи, і шум води наповнював його бентежним щастям. Приплющивши очі, він радісно вітав свою власну силу, знову вітав життя, яке починалося наново. В цю мить пролунав вибух, десь нібито зовсім близько. Брат трохи відсунувся від кока і, напівобернувшись до д'Арраста й не дивлячись на нього, вказав йому на порожнє місце: "Сідай-но з нами".