ВЕРБНИЦЯ
Не весна, а дивна плутаниця,
Холод пробирає до кісток,—
Вербне свято — й хоч би для годиться
Десь пробилась брунька чи листок.
Замерзають птахи перелітні,
І душа до тіла примерза,—
Як зимою, холодно у квітні,
Хоч у січні блискала гроза.
Щось непевне коїться в природі,
Вже нема ні літа, ні зими,—
Все перемішалося відтоді,
Як зіткнулись звихнені уми.
Ті уми, як іграшку, зухвало
Розщепили атомне ядро,
В рідних ріках села поховали,
Затруїли Прип’ять і Дніпро!
Ті уми, як божі шестикрили,
Вознеслись у небо — й наяву,
Наче воду в річці, сколотили
В атмосфері тишу вікову.
І таку у космосі тривогу
Підняли, рятуючи прогрес,
Що в сліпій старанності й самого
Деміурга скинули з небес.
Ні ладу, ні певності в природі,
Квітень, а надворі — як взимі,—
Світова анархія, та й годі,
Хоч у ній і винні ми самі.
Я шукаю захисту у слові,
Що людська духовність зберегла...
Вербниця — а котики вербові
Ще й у сні не бачили тепла.
* * *
Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху,—
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.
Перевелись повір’я і казки,
Давно не чути голосу жар-птиці,
Уже й по селах нині не з руки
Йти на оденки чи на вечорниці.
Тепер же час транзисторів, кіно,
Усі цивілізовані — не дивно,
Що рідне слово декому дано
Докучило як щось неперспективне.
Як щось старе — докучило, і квит,
Дере у горлі декого те слово,—
Такий тепер невизначений світ,
Що й кревність роду гине поступово.
І давня пісня кане в забуття —
Космічний вік мов глумиться над нами,
Але останнім подихом життя
Усі, проте, звертаємось до мами.
СЛОВО
Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.
І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі манкурти й словоблуди
Його бояться, як вогню;
І хоч ще й нині лжепророки
Його зрікаються в житті,
Та крига скресла, і потоки
Життя — змітають їх з путі.
Були валуєви на нього,
І циркуляри їх були,
Але вони його, живого,
Звести в могилу не змогли.
Були й помазаники Божі,
І слуги чортові у них...
Те слово стало на сторожі
Рабів — не кривдників своїх.
І хоч ще й нині їх зневага
Його пригнічуе — проте
Воно й з глухого саркофага
Крізь людські душі проросте.
ДЖЕРЕЛО
Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.
Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?
Я до нього, рідного, врочисто
Припадав і в темряві замет.
Припадав і серцем, і устами,
По словечку пив його снагу,—
Може, й через те я у снігу
Не замерз, хоч мучився роками.
Чом же ти так боязко над ним
Бідкаєшся, молячи пощади? —
Таж його самим нам прочищати
Й пити з нього воду — нам самим.
Джерело не візьметься багвою,
Мов ковбаня в пітьмі лісовій,—
Стань над ним навколішки — і пий,
Причащайся мовою живою.
Вичищай намул із джерела,
Не лякайся втоми, ні простуди —
І воно мілішати не буде,
Хоч яка б епоха не прийшла.
1962
* * *
За роком рік — як птахи вдалені,
А ти так само рідна і жадана,
Так само завжди й віддана мені,
І таємнича — мрія первозданна.
Почую дотик вірної руки —
І не боюсь ні часу, ні голгофи,—
Десь мимо нас пролинули роки,
А з ними — й наші лиха-катастрофи.
І тільки ми лишилися — удвох,
У первозданній ніжності й любові,
Лишилися у затишному схові
Своїх духовних таїн і тривог.
* * *
Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.
Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов'я,—
Сьогодні, мабуть, лиш любов'ю
Себе ще можна зберегти.
СВЯТВЕЧІР
Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми,—
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
По-давньому — з вертепом, чи звіздою,
Чи просто так, як серце повелить,
Заколядує весело — й святою
Колядкою всю хату звеселить.
І буде сніп на покуті, і сіно,
І калачі, і свічка на столі,
І затишок на цілу Україну,
І наше свято в рідному теплі.
І буде в нас ялинка серед хати,
І буде щастя, зрошене слізьми...
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
КОЛИСКОВА
Вітер дме звіддаля —
Завірюха надворі.
Спить під снігом земля,
Сплять і діти, і зорі.
І клубочками сплять
Пси, поховані в буди,—
Їм така благодать,
Що ніхто їх не будить!
Спить у світі біда,
Сплять під кригою ріки,
Вже й стара коляда
Засинає навіки.
Сплять і села, й міста,
Спить у них Україна,
І людська суєта,
І ця ніч безгомінна.
Лиш до ранку не спить
Над колискою мати,—
Видно, серце болить,
Щоб чогось не проспати.
МЕДИТАЦІЯ
П'ять рочків моїй онуці —
Вона ще така маленька,
А очі — як дві волошки,
Розквітлі на цілий світ,
Такі безборонні й чисті,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх довір'я
Крізь сутінь тривожних літ.
У них, як в живих озерцях,
Без тіні лукавства й смутку
Відбилась дитяча мудрість
І дивне життя казок,—
Хай тішить себе хоч ними —
Дитинство минає хутко,
Ще рочок чи два — й ті очі
Збентежить шкільний дзвінок.
Нічого, що слабосила,
Аби лиш була здорова,
Не збилась з тієї стежки,
Що йде через отчий двір,
І завжди тяглася серцем
До рідної пісні й слова,
До чистих джерел дитинства,
Що б'ють з-під Карпатських гір.
ДОЛЯ
Моїй матері
Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих,—
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.