Новоє лєтоісчесленіє

Гнатюк Иван

(збірка)

ТРАГІЧНЕ ПОКОЛІННЯ

Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі —
Моє трагічне покоління.

І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху —
Жило, тамуючи і страх,
І гнів, народжений зі страху.

І часто гоїло синці,
І мліло, кинуте за грати,
Але не йшло на манівці —
З німим терпінням на лиці,
Мов у терновому вінці,
Жило — трагічне і завзяте!

1950 — 1988

ЕТАП

Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти,—
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —
До грона гроно стрижених голів —
І в забутті крізь дим локомотива
Стривожено дивилися на Львів.

Загув гудок — і рушили. Як тіні,
Хиталися у рамочці вікна:
Остання ніч на рідній Україні,
А далі — невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,
Ніхто не знав, куди нас завезуть,—
Ми, як поліна в штабелі, лежали,
На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба — їли чи не їли,
Але нікому й крапельки води,—
Немов кати, бездушні конвоїри
Знущалися із нас — не доведи.

По надцять раз на ніч, несамовиті,
Лічили паші ребра залюбки,—
Нема нічого тяжчого на світі
За дерев'яні їхні молотки.

Так цілий місяць, в голоді й печалі,
Ми пропадали, биті задарма:
Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі
Охотське море, далі — Колима.

1950—1988

* * *

Здається, що гори горять,— вечоріє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
І, взявшись під руки, як в сонній замрії,
Я в довгій колоні з роботи іду.

Іду і дивлюсь, як належить, під ноги,
Йду мовчки — під зором конвою й собак,—
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги,
Квапливо іду в непривітний барак.

Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає — він теж на спочинок іде.

І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,—
Обступлять уранці — і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть.

1951 — 1988

* * *

Як вутлий човен, кинутий у бурі,
Я у неволі б'юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурі.

Четвертий рік, у немочі й зажурі,
Не чуючи людського співчуття,
Перепливаю річку небуття,
Де видно тільки бескиди похмурі.

І часто хвилі відчаю мене
В безтямі б'ють об лоно кам'яне
Тих бескидів — я корчуся від болю.

Мабуть, уже й загинув би давно,
Пішов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневірився у волю.

1952 — 1988

МАРЕННЯ

Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь,
Упавши скраєчку тривожного сну,
Я довго ще слухаю стомлений гамір,
Що кане зі мною у тишу нічну.

І мрію про волю, про рідну Дзвинячу,
Дрімаючи, згадую матір свою,
А часом і батьківське поле побачу,
Таке дороге у чужому краю.

Так зримо складаю копиці на ньому
Чи ходжу за плугом у зграї ворон,
І, наче куфайку, скидаючи втому,
Бува, переплутую дійсність і сон.

В щасливому сні усміхаюсь до себе
І чую: так легко на серці мені!
Вже місяць уповні на заході неба
Горить, як пожар у нічному вікні.

Освітлює в'язнів, що поруч зі мною
Лежать, наче мертві у темряві шахт,—
Я стогну, а мрія страшною марою
Стає — і тікає, мов з тіла душа.

1952 — 1988

НОСТАЛЬГІЯ

О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш,—
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.

Колись неодмінно
Мою Україну —
Мою найсвятішу! —
Ти стрінеш в путі;
Побачиш, як мати
Стоїть коло хати
І слухає тишу
В німій самоті.

А я у неволі —
Колимській юдолі —
Караюся, наче
У пеклі на дні,—
Я мов на розп’ятті
Пригадую матір
І чую, як плаче
Вона по мені.

Я з розпачу млію
І трачу надію,
Що стрінуся з нею
У ріднім краю,
Та ревно молюся,
Щоб рідна матуся
Не чула й душею
Про долю мою.

О хмарко весела,
Як будеш у села
Нести над землею
Жагу грозову —
Скажи Україні,
Що я на чужині
Лиш матір'ю й Нею
Живу.

1952 — 1988

СИНИЦЯ

Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене,—
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.

Як дома, бувало, схопився спросоння,
Два кроки — і вже притаївсь у вікні:
Ні сну, ні синиці — лише підвіконня
І грати, що світ заступили мені.

На сході світає — і хмари барвисті
Зливаються в гаму далеких суцвіть,
А тут за вікном — загорода й на вишці
Нічний вартовий з автоматом стоїть.

Можливо, мені та синиця приснилась?
Так стукає серце — надворі ж весна...
Незчувся, як сльози з очей покотились,—
І я відвернувсь од вікна.

1952 — 1989

СПОМИН

Він усмішку солодку
Зітер з лиця, як жрець:
Підписано "двосотку" [1] —
І допитам кінець.

Він слідство вів старанно,
Але тепер, як тигр
У засідці, неждано
Напружився й застиг.

Завирували зморшки:
Удар — і світ померк,—
Здавалося, він мовчки
Заб'є мене на смерть.

У спалаху нестями
Тренований і злий,
Під груди — носаками
Й ні слова. Як німий.

Мов танцював круг мене,
Поклавщи наповал,—
То був його щоденний
Жертовний ритуал.

Він на мені, зловтішний,
Зганяв і втіху, й злість,—
За що — і сам всевишній,
Мабуть, не відповість.

А лють його сваволі
З оскалом на лиці —
То крапка в протоколі,
Поставлена в кінці.

1952 — 1989

* * *
Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух,—
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.

Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,
Гріюсь труськом.

Ледве зіпруся об стінку
Й, наче бігун чи атлет,
Бігаю — навперемінку
Взад і вперед.