— Брр! Що це таке вогке?
— Це мене закидали гряззю ті люди, що я напустив на них потоп: бач, я любив становити млинки, та й незчувся що затопив їхні поля, села і все їхнє добро погинуло — от вони мені поліпили грязі, що й досі не висохла.
— А це, знов, що таке сухе та гаряче, неначе пісок улітку?
— І це сину ношу з собою за свою шкоду: це за те посушне літо, коли було мені весело гуляти, а людям довелося плакати.
— Ну, ну, нічого; добрих подарунків вам накладено! А це ж яка зелена гілочка — бач і не зів'яла!
— Це? — радісно перехопив дід, — це один з найкращих подарунків: це — мир, згода між людьми; ця гілочка виросла тоді, як два великі народи братерські обнялися один з другим.
— А це що за клубочок ниток? А які гарні — шовкові?
— А це, сину...
Тут вибігла з крайньої хати ціла юрба веселих дівчат і почали ворожити: одна підбігла під сусідські вікна підслухувати, друга бряжчала ложками, примовляючи: "Завий, завий, соба-ченько, завий, сірий вовче, а в якій мені жити, сторонці!" Третя питалася перехожих, як звать; четверта скинула черевик з ноги, щоб перекинути через голову та взнати, в яку сторону доведеться заміж піти.
Не втерпів Новик, покинув і клубка, і торбу, побіг туди: зараз першій дівчині крикнув над ухо: "сядь!" Другій загарчав так, що вона аж до хати втікла з переляку; тій, що питалася, крикнув: "Новий!"
— Ох мені лишенько! а куди ж Грицько подінеться? — скрикнула дівчина.
А черевик так закинув, що дівчина скакала на одній нозі по морозу та не знайшла, — мусила вертатись додому за чобітьми.
А Новик веселий, бігає та заглядає по хатах — хто і як провадить Щедрий вечір, хто як зустрічає його, Новика. Ось в одній бачить: стара бабуся кладе дванадцять поклонів перед образами, бере дванадцять цибулин, знімає з них лушпинки і кладе рядком на вікні; потім посипала потрошки туди соли, примовляючи.
Усі місяці року перелічила та й каже:
— Покажи ж нам, святий Василю, який то цей рік буде на дощ, на мороз, на весну, на літо, на хліб, на худобу!
— Ач яка хитра! — засміявся Новик і так тріснув у стіну, що баба аж здригнулася.
Але саме в цю хвилину Старий дігнав свого вітрогона, згріб за чуприну і знову повів за собою. Прикро було Новикові і він знов став докоряти Старому:
— А ви не скубіться, а признайтеся лучче: чого у вас ото дірка на торбі — еге, не признаєтесь?
— Чому не признатись? Признаюся: моя шкода, моя й покута. Цю дірку проїв той страшний звір, якого я сам вигодував морозами, посухою та своєю байдужістю; ім'я йому — голод! Це він пожер усе те, що осталося після посухи, після потопів, після морозу, — все пожер і тепер людей пожирає...
— Ой, долечко! — вирвалося у хлопця. — А чи не можна його побороти, чи не можна б залатати оцю велику діру, що він зробив?
— Можна, сину, але не легко, і не ти його побореш; може твої сини та внуки доб'ють його, а ти тільки наготуй їм зброю.
— Яку? Яку зброю? — аж очі блиснули в Новика.
— Ця зброя, сину, прозивається мир, правда і просвіта: тільки у мирний час засіється і зросте зерно просвіти, і зацвіте пишним цвітом правди і щастя; тільки тоді загине повіки отой лютий звір, а поки що треба хоч діру цю залатати.
— А чим її, тату, залатати?
— До цього треба спрясти пряжу, зіткати тканину з отих чудових ниток; та де ти подів мій клубок?
— Овва — я згубив, тату!
— Шкода ж! Ну, та нічого; сам пошукай ти, спряди та тчи, не звикай на дурницю!
— А де ж шукати тих ниток?
— Шукати їх, сину, будеш у тому людському серці, котре живо затремтить і обізветься до чужого горя. Іди, шукай, тільки ними ти і зашиєш оцю страшну діру. А мені nopal На ж тобі мою торбу.
Старий вивернув торбину, витрусив з неї все сміття, торкнувся до неї палицею, й вона зробилась маленька, новенька; блискуча така, тільки одне псувало її: що була дірка.
Надів Старий її на плече Новому:
— Прощай, — каже, — сину!
А тут півень: "Кукуріку!" А з зоряного неба спустилася сива престарезна мати Вічність, обняла Старого й понесла з собою на широких тихих крилах.
Новик зостався сам — уже йому й шкода стало старого батька; хотів ще попитати про дещо, але нічого робити! Стрепенувся, огледівсь — а він стоїть перед панським будинком, а там весело, а там ясно! Кругом великого стола густо сидять гості, п'ють, гуляють та все поглядають на часи. Ось стрілки зійшлися докупи, разом всі схопили свої чарки і з веселим — урра! піднялися з-за стола, почали цокатись чарками пити один до одного, обійматись та поздоровлятись новим роком. А новий рік стояв між ними та все приглядався, кому б з них сказати свою думку.
Ось він наблизивсь до молодого гарного хлопця і разом розкрив перед ним торбу, де страшно чорніла дірка. Вмить зачервоніло молоде обличчя, чорні очі блиснули сльозою; губи так і затремтіли під молодим чорним вусом.
— Панове! — голосно викрикнув він, і все змовкло, дивуючись на новий вираз на знайомому лиці. — Панове! ми весело за повним столом простягаємо повні чарки назустріч новому року, а скільки ж то рук простягається тепер до порожнього стола, де і крихти нема! Ми піснями і вітаннями оголосили ці пишні палати, а вони стогонами та прокльонами оголошають свої вбогі хати. Той стогін лунає і по подвір'ю, по полях, по лісах — він розлігся луною аж до самого неба, він досягає аж до нас — невже ви не чуєте?!
Усі здригнулись, усі лиця зблідли, але через хвилину новий світ засяяв на обличчях, ще веселіший, ніж радість, кращий,
Дніпрова Чайка
ніж краса — то був вираз жалю та любови до тих нещасних, безталанних, що мучаться там десь далеко-далеко.
Через хвилину ціла купка грошей виднілась серед стола, а в горниці стояв гомін: усі говорили про те як і чим запомогти голодним, хто що жертвує їм.
Задививсь Новик, незчувсь, як і на світ заблагословилось. Глянув, а через дірку вже перетяглась перша шовкова ниточка. Помацав помацав — міцно держиться тонка нитка — вхопив, він торбину і побіг слідом за посівальниками. А в торбі вже було насипано золоте зерно і зелена гілочка лежала там же.
— Спасибі старому батькові: усе погане витрусив із торби, а оце добре покинув. Буду ж я сіяти святе зерно просвіти, як казав мені батько, буду ростити зелену гілочку миру, буду шукати шовкової пряжі!