Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:
— Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою... А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!
"От добре, що я приніс йому зуби!" — подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.
І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.
— О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте? В хаті злодії! — забідкалась панна Цап.
Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.
— Вони в шафі,— сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.
Але дядько Юліуc показав на товстий вальок під укривалом і сказав:
— А чи не краще спершу збудити хлопця? — Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд.— Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?
Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.
— Нічого страшного, — відповіла вона.— Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.
Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом. [585]
— Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.
Дядько Юліус швидко стягнув укривало.
— Гі-гі-гі,— засміявся Карлсон, підводячись з постелі.— Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?
Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.
— Цей хлопець і вночі тут? — запитав він.
— Так, хоч я йому скручу в'язи, як матиму час,— відповіла панна Цап.
Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.
— Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!
І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:
— Відчиніть, в ім'я закону! Ми з поліції!
Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:
— Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!
Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.
"Ти глянь, хитро придумали!" — міркував собі Малий.
— Отже, будьте такі ласкаві й негайно відімкніть шафу! — крикнув Філле.
І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.
— Кажете, поліція?..— почав несміливо дядько Юліус.— Але ж без уніформи?
— Так, бо ми з таємної поліції,— пояснив Рулле.
— І прийшли — спіймати он того,— Філле показав на Карлсона.— Він дуже небезпечний шпигун! [586]
Панна Цап зареготала страшним сміхом.
— Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!
Карлсон зіскочив з ліжка.
— І до того ж найкращий у класі! — палко сказав він.— Атож! Бо я вмію ворушити вухами... і, звісно, додавати!
Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.
— Що, дістав синця? — вдоволено сказав Карлсон. А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.
— Вони не з поліції, вони брешуть! — сказав він.— Я знаю, що вони злодії.
Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.
— Дозвольте нам цю справу розплутати,— сказав він.
Він запропонував усім перейти до вітальні і там з'ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.
Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.
— Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? — сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.
Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.
— Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети,— сказав він.— Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри. [587]
Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий. н
— Нічого собі поліція! — обурився він.— Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.
Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.
— Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? — заявив Рулле. [588]
— Ви не знаєте, що це образа честі! — додав Філле.— А за образу честі поліції замикають до в'язниці. Цього ви теж не знаєте?
Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.
— А моя торбинка з цукерками? — закричав він.— Хто її взяв?
Філле загрозливо підступив до нього.
— Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?
— Е ні, я ще не з'їхав з глузду! — правив своєї Карлсон.— Про образу честі я пам'ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.
Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсо-нові.
— Ось вона, я просто сховав її для тебе! Тоді Філле глузливо засміявся:
— От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!
Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:
— Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.
Вона показала на Карлсона. Той розсердився:
— Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?
Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.