Ростик, котрий бачив немало "чудес" у своєму спортивному житті, завмер із розкритим ротом.
— Попрошу дотримувати лікарняного режиму, — сказав рішуче фахівець у білому халаті. — Я маю поставити діагноз... Сніданок принесуть у палату...
Один лише Сироїжкін заявив, що він цілком здоровий і скоро всі інші видужають, але голос був у нього не дуже впевнений, і йому не дозволили встати з ліжка.
Лікар і фізорг вийшли на веранду, тихо причинивши за собою двері.
— Який тут діагноз?! — сичав червоний від обурення Ростик. — Звичайна спортоманія! — Ростик розумів, що його звіт у міністерство про нові методи тренувань несподівано провалився.
— Щось спортом тут не пахне, — замислено промовив лікар. — Манія є, згоден, ця хвороба серйозна. Найімовірніше, їх уразив вірус. Але чому так раптово? І що це за вірус?
— Агов, хлопці! — покликала Електроничка, заглянувши у відчинене вікно. — Що з вами, хлопці?
Шестеро хворих не ворухнулися.
Вікна палати обліпили волейболістки Елиної команди.
— Ой, дивіться, дівчатка, вони — наче мумії... втомилися, бідолахи!.. Хай знають, як з нами боротися!.. А може, це всерйоз? Може, захворіли? Може, ми в усьому винуваті?..
Новини про вчорашніх переможців поширювалися по табору зі швидкістю польоту м'яча. Чемпіони за додаткове какао дозволили оглянути себе й прослухати легені. За пончики погодилися зміряти тиск на руці. А за аналіз крові з пальця зажадали покупатися перед обідом. Але яке вже тут купання, коли діагноз неясний! Довелося кров брати трохи не силою.
— Гей, хто-небудь? Ви живі?.. Чого мовчите? Скажіть хоч слово! — шепочуть у вікно дівчатка, коли пішов лікар.
Хтось із хворих чхнув, мляво промовив:
— Забирайтеся геть!
— Ой, хто це? — вискнули Бублики. — Здається, в окулярах... Професор прийшов до пам'яті! Чи він марить?
— Нічого я не марю. — Професор чхнув ще раз.
— Він не марить, він живий! — зраділи дівчатка. — А чому ти такий грубіян, Професоре?
Професор демонстративно повернувся до стіни. Гусєв присів на постелі, тицьнув пальцем у вікно, зареготав:
— Дивіться, вся команда з'явилася! Навіть Нінка припленталася... Що, хочеться повитріщатися на чемпіонів? Тепер вам до нас далеко... Давайте фотографуйте, беріть інтерв'ю, закохуйтесь. Для стінної преси ми згодні... — І він недбало відкинувся на подушку.
— Макаре, тобі не здається... — почала було, спалахнувши, Ніна, але Сироїжкін перебив її:
— Не Макаре, а Макаре Степановичу! — І пояснив свою думку: — Я намагаюся бути поважним, але... не можу. Макар Степанович хворий.
— Макаре Степановичу! — Кукушкіна труснула кісками.
— Ну?
— ...Ви серйозно хворі? Макар махнув рукою.
— Заспівала б ти нам чогось веселішого.
Від такої зухвалості в Зої покруглішали очі. Світлана заступилася за подругу:
— Може, накажете хором?
— Хто там такий розумний підказувач? — запитав Гусєв, не обертаючись до вікна.
— Світланка, — вмить відповів Чижиков-Рижиков. — Котра підвернула ногу.
— А-а, — Гусєв позіхнув, — хатинка на курячій ніжці. Теж пришкандибала... Слухай, ти, Світланко...
— Не Світланка, а Світлана Іванівна, — поправила Ніна.
— Іванівна... — Гусєв ошкірився. — Нехай спочатку покаже, яка вона Іванівна!
— Перша жінка-космонавт, яка висадиться на Марсі, — пояснила Ніна.
Гусєв розреготався.
— На Марсі? Світланка? Це точно! Перший марсіанський привид...
Волейболістки переглянулися, пошептались, і цей тривожний шепіт, мов свіжий вітерець, враз увірвався до палати. Чемпіони заворушилися, трохи попідводилися з подушок, а Сергій усміхнувся Майї.
— Не звертайте на них уваги! — дзвінко сказала Майя. — Вони цілком здорові... Просто корчать дурня!
— Ні, — заперечила Електроничка, придивляючись до лежачого Електроника. — Вони хворі. Здорові не корчать дурня.
Макар сів у постелі, взяв у руки подушку.
— То це ми хворі?! — вигукнув він. — Ану, хлопці, покажемо пас! — і метнув свою подушку в Професора.
Професор устиг кинути свій тугий снаряд Сироїжкіну, взяв подачу Макара. Подушки полетіли по палаті, сіючи в повітрі пух та пір'я, лунко гепаючи у витягнуті долоні. Подушки, м'які, теплі подушки, хранительки снів і безсонних думок, — їх шалено-весело ганяли зараз по замкнутому колу, перетворювали в безформні жмути, вибивали з них усі спогади.
— Припиніть хуліганити, — сказала, заходячи до палати, нянечка. — Бо хто ж підмітатиме?
Подушки вмить опинилися на місці, гравці пірнули під простирадла.
Нянечка, кліпаючи, дивилася на повислий у повітрі сріблястий пил.
— Ну чисто малі діти...
— Перша ознака еговірусу, — сказав, заходячи, лікар. — Апатія упереміжку з придуркуватістю та душолінощами!
Макар висунув голову з-під простирадла:
— То ми хворі, чи що?
— Хворі, — відповів лікар. — Вас іде обстежувати комісія.
Він причинив двері й наклеїв на них грізне застереження:
КАРАНТИН! ЕГОВІРУС!
СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!
Ох, і напереживалися дівчатка, спостерігаючи у вікна всілякі сцени. Що тільки еговірус не коїть з нормальними людьми! Аж бере жаль...
А тут ще повилазила з кущів малеча з молодших загонів, стала гасати біля карантинної дачі, викрикуючи хором:
Знають люди, знають звірі:
Два на два — завжди чотири.
Справжня дружба не загине...
Роботе, ти не людина...
Так, пішла гуляти по світу пісенька, що її склав якийсь жартівник у Сергійковому дворі.
Дівчатка прогнали зухвалих куплетистів. Хай відпочинуть хлоп'ята. Може, отямляться...
— Елеку, — пошепки покликала Електроничка, — лізь у вікно.
— Навіщо? — відповів Електроник.
— Подихаємо свіжим повітрям. Вирішимо, як вам вилікуватися.
— Не хочу, — почулася відповідь.
— А що ти робиш лежачи? — не могла зрозуміти Електроничка.
— Я досліджую новий метод робототехніки, — пояснив електронний хлопчик. — Під умовною назвою "Ел-елечка..."
— Ел-елечка? — Електроничка сіпнула плечем. — Що за дурниці? При чому тут я?
— Ти — новий напрям у кібернетиці, — промимрив Електроник.
Гусєв у самих трусах стрибнув на середину кімнати й затрясся на місці, немов у пропасниці.
— Ел-елечка!.. Ой, тримайте мене! — кричав він. — Зараз я лусну! Ель-ель-елечка!..
Прибіг лікар і уп'явся очима в нього.
— Тримайте мене! — кричав Гусєв, пританцьовуючи. — Ель-ель-ель... Ель-ель-елечка!..