Трибуни розкололися: дівчатка доводили, що переможуть елечки, хлопці були за електроників. Раз у раз чулися вигуки: "Ми, дівчатка!.." — "А ми, хлопці!.." Ростик рикав у мегафон, заспокоював натовп: "Будь-які пророкування передчасні!"
І нарикав, і накаркав... Сам потім пошкодував...
У третій, вирішальній партії Світлана несподівано підвернула ногу. її одвели на лаву, промасажували й забинтували щиколотку.
— Ну, як ти? — хвилювалися подруги.
— Нормально, — відповіла Світлана. — Зараз вийду... — Вона підвелася, ступила крок і, тихо ойкнувши, опустилася на лаву: — Не можу, дівчатка. Слово честі, не можу.
— Світланко, люба, будь людиною, Світланко... — Елечка опустилася перед нею на коліна. Вона не знала, ким замінити Світлану: запасних гравців у клубі "Електроничка" не було.
Світлана похитала головою:
— Ні, Елю, я підведу! Грайте без мене. Перерва закінчувалася. Світлана оглянулась і раптом гукнула:
— Ніно, Ніно, йди сюди!
Ніна, її недавня супротивниця, не відразу збагнула, що кличуть саме її.
— Ти — мене? — запитала вона, зашарівшись.
— Так, так, тебе.
Ніна невпевнено підійшла.
— Ніночко, голубонько, зіграй, будь ласка, за мене, — попросила Світлана.
— За тебе? — злякалася Ніна. — Та я не... — Вона готова була втекти.
Але Світлана вже стягнула із себе кеди:
— Взувай!
Ніна взулась у кеди, підкотила до колін джинси.
— Ходімо, — сказала їй Елечка. — Пора.
Ніна розгублено оглянулася на Світлану, ніби побачила її вперше, але нічого не сказала.
Звичайно, Ніна виявилась тим "слабким місцем", яким не забарилася скористатися команда хлопчаків. Голова в Ніни йшла обертом, дівчинці здавалося, що м'яч весь час летить на неї. Та поруч з Ніною були товариші й пильний капітан. Вони самовіддано кидалися на будь-який м'яч, воднораз не перешкоджаючи подрузі робити самостійні удари, падати й навіть допускати похибки. Іноді Ніна заклякала в напрузі під поглядом десятків уважних, іронічних очей, але вчасно чула: "Подолай слабкість!.. Не тремти колінами!.." — і грала далі. Тільки зараз зрозуміла вперше Ніна, спостерігаючи за грою не збоку, як важливо буває зробити хоч один, але вірний крок, щоб не підвести всіх інших. І вона старалася, старалася скільки сили, шепочучи сама собі: "Не зіпсуй гри!"
А з лави запасних гравців долинав підбадьорливий заклик Світлани:
— Давай, Ніно, бий! Молодець, тримайся!
Ніна почула її, махнула рукою, піднеслася духом. І з трибуни відгукнулися дівчатка:
— Ніно, покажи їм наших!
Ну, Ніна й показала: кинулась на м'яч, ковзнула по ньому витягнутими пальцями — ледь не занапастила подачу. М'яч летів над самою землею, от-от він шльопнеться, додавши очко супротивникові. І тут їхній капітан, відчайдушна Елечка, пірнула вниз, наче у воді, прийняла м'яч на витягнуті долоні, на самі, як кажуть щирі волейболісти, самі-самісінькі "манжети", підняла його вгору і впала. Та враз вона схопилася, обтрусилась і побачила, що гравці по обидва боки сітки застигли з розтуленими ротами. М'яч стрімко падав до центру землі, на спортмайданчик елечок.
— Бий! — несамовито зарепетувала Еля.
Майка опам'яталася першою і ледь помітним рухом кисті послала м'яч через сітку.
Трибуни вибухнули.
Навіть Ростик не витримав, гучно, на весь стадіон оголосив:
— Справді феноменальна гра! — І, отямившись, висваривши себе за поспішність, вимкнув мегафон.
Хлопчаки дуже хотіли виграти й спрямовували всі удари в бік Ніни. Бідолашна Ніна, за три хвилини вона пропустила чотири м'ячі; в неї аж сльози навернулися на очі. Тільки підбадьорливий голос Світлани не дозволив їй зовсім занепасти духом.
Тоді Елечка та її команда обрали нову тактику: всі найсильніші подачі й удари вони спрямували на найсильнішого суперника, на Електроника. Вони розуміли, що капітана хлопців не втомиш, не проймеш дрожем, не зіб'єш з пантелику, але, не даючи грати його товаришам, вони немов випробовували Елека та його команду: ану, покажи, електронне чудо, на що ти здатний!
Треба віддати Елекові належне: він був здатний на все. Однаково надійний у захисті й нападі, парируванні "важких" м'ячів, у бомбовому ударі і всіляких трюках. Поступово він набирав очки для своєї команди, незважаючи на дружний опір елечок. І хоч Електроник був у повному значенні слова чудовий гравець, симпатії глядачів усе-таки перейшли до "слабкої статі". Не тому, що дівчатка програвали, а тому, що трималися до останнього всією командою. Тільки досвідчені болільники Ростик та, мабуть, Рессі, помітили, що Електроник більше не бив у бік Ніни. Ніна зрозуміла це значно пізніше й несміло посміхнулась капітанові супротивників. Як багато вона спізнала протягом гри!
Свисток судді сповістив, що перемогла команда "Електроник". З перевагою у два очка.
Команди втомлено вишикувалися біля лінії, безладно попрощалися.
Рессі легко сплигнув із суддівської випіки й побачив своїх знайомих. Зграя дворняг з Волошок сиділа на лужку з висолопленими язиками.
"Прогуляємося?" — прогарчав Сторожовий.
"Залюбки", — відповів Рессі й, упустивши свисток, помчав з приятелями до лісу.
— Гей, а протокол! — гукнув було Ростик, забувши, з ким має справу, й затнувся.
Він поздоровив з цікавою грою обидві команди й пішов писати звіт у міністерство. Мабуть, варто подумати про метод тренувань Електроника й Електронички. Якби ще хоч трохи наполегливості дівчаткам, і вони виграли б. Завтра, він певен, і в тих і в тих з'являться наслідувачі... Ростик і не підозрівав, що дуже скоро новий метод зазнає серйозних випробувань.
Команда Елечки відпочивала на лаві, переживала поразку.
— Це я в усьому винувата, — говорила Світлана. — Іншим разом ми неодмінно виграємо.
— Ні, це я винувата! — сказала, підводячись, Ніна. — Даремно ти, Світлано, на мене понадіялася. Я тебе підвела.
— Ні, Ніно, не даремно.
До неї підійшла Елечка, обняла за плечі:
— Зрозумій, Ніно, головне в грі не швидкість, не сила, не удача й навіть не виграш. Головне — відчути себе новою людиною, бути до кінця з друзями. Так завжди каже професор Громов.
— Я відчуваю, — тихо призналася Ніна.
І тут Світлана охнула:
— Дівчатка, а як же наша клятва? Хто тепер у нас закохається?
Дівчатка не встигли відповісти. За їхньою спиною пролунав сміх. Сироїжкін, непомітно підкравшись, підслухав розмову.