Тим часом і Магера мав свій клопіт. Кілька разів уже збирався віднести сю коробку до Аановича; нарешті стрів його раз на дорозі коло своєї хати й запросив до себе.
Жених і не здогадувався ніякого лиха, бо Магера, зда-налооі, був добрий; але коли тільки обидва вступили в світлицю, старий зовсім змінився, понюхав табаки, засопів, відчинив скриню, вийняв коробку й передав мовчки Ланови-чеві.
Той і не здогадувався, в чім річ, і дуже зчудувався, коли Магера аж по хвилині сказав грізним голосом:
— Коли б ти був моїм сином, то, кажу тобі: голова не була б твоя! Смаровозе якийсь, ходиш! Колись будеш мати діти й сам побачиш, як будеш дбати про їх добру славу. Чого так вибалушив очі? Се твої листи до Домінки й дарунки... А тепер забирайся з моєї хати, нехай не дивлюся на тебе!
Ланович дуже засоромився й не відповів ані слова. Поклав коробку на стіл і хотів відійти.
— Чому не береш?— скрикнув старий ще грізніше.
— Нехай тут лишиться! Я не візьму.
— Се не моє добро! Бери собі!
Ланович хотів уже таки втекти, але Магера заступив йому двері.
— Не береш?
— Ні!
— То ходи зі мною, гонивітре якийсь!
Магера взяв коробку в одну руку, а другою схопив жениха за грубий ланцюг від годинника й силоміць завів його в кухню. Там Магериха розіклала якраз великий огонь у печі, щоб спекти схаби на весільний приніс і пироги для себе на свято. Магера в одній хвилині вийняв дорожчі речі з коробки і сказав, що продасть їх на бідних, а листи й фотографії і якісь стяжки як кинув у піч, аж огонь розскочився. Магериха аж настрашилася, але не перечила старому, бо був дуже сердитий.
Молодий жених пішов додому дуже зажурений.
— Бійся бога, старий, що ти робиш? Се ж не твоя дитина!— стала жінка докоряти.— Цілком прибив його!
— Все мені одно! Я ще й зі старим порахуюся.
— Дай же спокій!
— А тобі було б мило, коли б так хто за ніс водив тобі твою доньку чотири роки?! Кажу тобі, я й на весілля не піду. Я вже з тиждень над ним гадаю: чого я туди піду?
— Як же так годиться? Сестра моя доньку віддає, твоя донька за дружку буде, а ти не будеш на весіллі? Завзявся сорому наробити родині?
161
6 О. Маковен, т. 2
ж інка знала болюче місце Магери: де ж би він відважився зробити сором родині, або хоч дати причину до поговору?
— Підеш, підеш, я знаю,— говорила жінка й казала правду.
Магера знав се також, але сьогодні, в суботу, ще вдавав упертого.
В неділю зранку вже все було в Магерихи готове: і сукні, і приноси. Перед хатніми дверима в два ряди стояли зелені галузки деревини, в хаті й на подвір'ї пах свіжий шувар, розкинений по землі. Все було до ладу, біда тільки, що дощик почав накрапати.
— Се на ваші строї, на ваші панські витребеньки, тороки, кокарди й рукавички!— глузував собі Магера й дуже сердив жінку.
Але на потіху Магерихи небавом небо вияснилося,— все виходило так, як вона хотіла.
Вінчання мало бути перед вечором, але Магериха з донькою почали зодягатися вже по обіді. Аж тепер побачив Магера докладно, які строї пошила Срулиха на його жінку й доньку. Строї були зовсім не господарські, не такі, як досі водилися в його хаті,— були просто панські, та й годі! Ще на жінці не було того так знати, якось Срулиха ухитрилася пошити щось таке напівпанське, а напівміщанське; але донька — ціла панна! Ще й зачесалася якось так дивно, що Магера дивився, дивився і своїм очам не вірив. Така якась зграбна й легенька зробилася, квітками уквітчалася,— Магера сам своєї доньки не пізнавав. І хоч ніяким способом не міг сказати, що доньці в сім строю не до лиця, одначе аж заломив руки і майже з розпукою сказав:
— Нема вже, мабуть, гаразду в нашій хаті, коли вже моя донька вбирається як наймичка зі Львова. Всі інші доньки, що я повіддавав, виховав я по-старосвітськи, по-господарськи, без панських примх, а при сій доньці не моя вже голова... Нові часи настають... Гріх береш на душу, жінко!
Магериха не обзивалася ані словом, а донька в плач і давай цілувати батька по руках та просити, щоб не гнівався. Батько аж сам закліпав очима — жалко йому стало — але не попустив своєї гадки.
— Не плач! Не плач!—сказав лише й вийшов на подвір'я, з подвір'я зайшов у садок.
Тут— походжаючи, нагадав собі своє життя. Як він виховав восьмеро дітей і всіх вивів у люди, скільки напрацювався для них і як через них — лише через них, розійшлося його надбане добро. І тому дай, і сьому дай — мало що н самому осталося на старі літа. І се, що є, забере Мари і ці, и. Нема вже справді в хаті такого гаразду, як був ліпші ніс. І от показується/познака сього упадку: стрій, що не до пари ні цілому домашньому життю, ні роботі в родичі,— стрій, яким бідні люди прикривають свою бідноту, (ю не є певні у своїй душі. Що порадиш на се лихо? Воно приходить звідкись і тихенько чіпляється людей, як недуга і смерть, перед якою не втечеш...
Щоб себе трохи заспокоїти, Магера поклав собі піти до Милянів подивитися, як панна молода зодягнена, бо прийшло йому на думку, що для слави родини, може, й не годилось би, щоб його рідна донька, сьогодні дружка, при панні молодій виглядала, як донька бідака. Інші будуть вистроєні, а його донька, що?— Не його донька? Не дитина старого Магери, що стільки літ дбав про родину й не показував по собі біди?..Нехай би вона й послухала його, свого батька, і зодяглася по-господарськи, нехай би й жінка на те згодилася, так що з того? Інші звичаї захопили вже людей, подалося вже стільки, зубожіло ще більше, місто не зачинене, не здержиш невиданих звичаїв, що так і пруться у місто з усіх боків.
Магера застав панну молоду, вистроєну ще краще, як його донька, з довгим велоном на голові. Тепер уже не казав нічого, хоч був смутний у своїй душі.
— А прийдуть же хоч із короваями та з вінком від молодого?— спитався ще лише в старого Миляна з недовір'ям.— У тебе все по-панськи... Де ж се бувало в нашій родині!
— Прийдуть,— я казав. Баби не хотіли, але я не згодився. Гадаєш, що мені ті панські примхи до вподоби? Та що,вдієш із жінками?
Милян жив по-панськи. В нього були дві світлиці, й аль-кир, і кухня. Місця на весіллі було досить. Столи були вже позастелювані й позаставлювані всячиною, а з кухні розходився по цілім подвір'ю такий запах із печені, що пес не міг у буді всидіти й тільки жалісно скомлів на припоні.