НЕБЕСНІ ПТАХИ
Це було в неділю по службі божій. Господар. Петро Качан сидів з кумом Василем Вовком у шиночку Зальцмана, і оба пили горівку. Уже були по другій чарці. Качан вдарив себе кулаком у груди, зробив страшно грізне лице і сказав рішучо:
— Уб'ю, кажу вам, як зловлю,— все мені одно! Ти ори, сій, сапай, доглядай, а злодій прийде собі спокійненько вночі з мішком, наломить з копу шульків і несе додому, як своє. Я-бо дивувався, хто це так ночами ходить. Іду я, знаєте, колись гостинцем уночі — на хрестинах був та й забавився поза північ,— дивлюся, а понад Дністер суне пара за парою, як процесія, а все з мішками. Хто такий? — гадаю собі, а то дивися: самі здодії! Кажу вам: яких сто шульків виломили мені тої ночі на моїй ниві. Не подарую, щоби-м так з місця не встав!
Кумові Василеві не треба було багато толкувати цю несумлінність злодіїв.
— У мене,— казав він,— колись-то обтрясли дві сливи до решти. Тоді ж кожду ніч мусив у саду спати.
— їх уже, певно, та стара Мошинська продала на місті; вона все від злодіїв купує і продає, а людям каже, що має свій сад. Має кілька тих дерев, а продає корцями, свої сливки все на остатку.
Розмова про злодіїв не була приємна і сердила обох кумів, але це не спинило їх і при третій чарці говорили дальше про те саме. Вони пробували навіть відгадати, чому так крадіж поширилася: всьому винна війна і наука більшовиків. Не довго тут були більшовики, всього кілька неділь, і дармоїдам в головах закрутилося: гадають, що хтось на них повинен працювати. Оба нагадали цілу громаду людей, котрих до праці ніколи наймити не можна — не хочуть, не мають часу, і ніде їх при роботі ніхто не бачить, а вони жиють і ходять здорові та одягнені. Це справді кара божа.
Шагаючи додому трохи непевною ходою з місточка в село, що від міських домів було відділене тільки вулицею, оба розмахували широко руками і нарікали на тяжкі часи. Прощаючись, Качан ще раз запевнив кума, що цеї ночі піде на лови і свого не подарує.
І він дійсно додержав слова. Збудився попівночі і вийшов спершу у свій сад. Навкруги було тихісінько! Він пішов стежкою дальше і наблизився до тину, що відгороджував його сад від города, що наймав і обробляв вислужений урядник Курилюк. Йому, як політично підозрілому, не дозволили дослужити літ, дали малу емеритуру, і він на старі літа заробляв на прожиток тим, з чого колись жив його батько селянин. Мало того, вся унасліджена по пред-ках-рільниках любов до землі озвалася в нім з цілою силою, і він обробляв її з таким жаром, що селяни дивувалися,— дарма, що вона не була його власністю. Цей город і дивував, і сердив селян, а найбільше сусіда Качана. Він тепер сперся ліктями на тин і задумався. Оце ніби якийсь пан, що бере гроші з каси, і він ще береться за хлопську роботу, аби лише не дати нікому заробити за огородину, за кукурудзу, за капусту, бо все те він тут має, та й ще яке! В людей такого нема. Хто видав тепер під осінь молоду цибулю, а цей Курилюк її має. Колись-то Качанова жінка принесла з Курилюкового городу жмут цибулі — дуже смачна була. Звичайно, що пани: завагається їм всячини... А ти їж кулешу, і ще й ту з поля тобі украдуть.
Качан переліз тин і пішов у Курилюкові кукурудзи. Прислухався, чи не йде хто, потім наложив кільканадцять шульків, одні поховав за пазуху, другі держав у руці за прядиво і з ними пішов спокійно до свого тину. По дорозі витяг ще з землі головку капусти з коренем і поніс те все добро додому. Притім у голові його снувалася думка, що цього не зробив би селянинові, але пана не жаль — він і так має грошей багато, а управою города тільки бавиться, не маючи нічого кращого до роботи. А треба ж якось і надолужити свої втрати в полі...
Полагодивши цю орудку, так сказати б, на своїм подвір'ї, він вибрався в поле. Дорога була далека, і він досить змахав-ся, поки дійшов. Заліз у свої кукурудзи недалеко стежки, поклався в яму, вибиту гранатом, прикрився кожухом, положив коло себе свою палицю-кривулю і почав слухати, Ніч була зоряна, але без місяця, і тому досить темна. А з кукурудзи і так нічого не побачив би. Приходилося тільки слухати. Качан чув голос сови, далеке гавкання собак, туркіт воза по дорозі, але людей близько себе не чув. З нудьги йому здрімалося. В тій дрімоті, не знати по якім часі, вухо, притулене до землі, дало йому знати, що хтось надходить, і то не одна особа, а найменше дві. Він продрухався і зачув слова: "Я тоді, за більшовиків, дуже хотів дістатись до мешкання адвоката Зіса... Ех, то-то би я нагойдався на його ліжках та фотелях! А він би собі у мене понюхав тим часом тих гноїв..." Качан наставив вуха, але голос затих, і тільки по хвилині уже дальше роздався сміх. Не було сумніву: це йшли "небесні птахи", що не сіють, а збирають. В душі Качана щось збурилося, але він не рушився з місця і ждав дальше. Не зайшли в його кукурудзи, значить, йому до них ніякого діла нема. Посидів ще з годину і встав. Був сердитий, що втратив ніч і нікого не приловив. Вийшов повагом на стежку, зі стежки стернею зійшов у яр на шлях залізниці і тут у рові присів, щоб закурити люльку. Ще не засвітив сірника, як побачив, що здовж шин просто до нього йде якась жінка з мішком на плечах. Він причаївся і вискочив із-за корча тільки тоді, як уже жінка сама йому в руки влізла. Вона перепудилася, скрикнула несамовито, пустила мішок з плечей і хотіла втікати, але Качан ухопив її, як кліщами, за рукав і крикнув:
— Гов! А то ти, Савето?! Що ж ти, небого, двигаєш ночами? Дня тобі мало, і ще вночі не спиш?
— Я назбирала собі трохи бараболі, але не на вашім полі,— почала Савета оправдуватися.
— Не на моїм полі, дякувати богу, але й не на своїм! — Качан говорив ці слова їдко і з глумом.
— Бери-но ти, небого, мішок знову на плечі і неси.— А коли Савета отягалася, він потряс нею, як сніпком, і скрикнув люто: —Береш чи ні?!
Савета взяла мішок на плечі. Качан ще їй завдав.
— А тепер марш наперед! То люде працюють гірко, а ти готове тягнеш з поля! Навчу я тебе, паскудо! Москалів уже тепер нема, щоби тебе годували, а ти виводила бахурів за печею. Неси, неси, не подвигаєшся.
Цілу дорогу приказував та воркотів Качан. Нагадував Саветі веселі воєнні часи і тих двох синів-лобурів, її воєнну добич, що тепер обносили людські сади та вчилися злодійства. Нагадував, як тяжко її наймити до якоїсь роботи, як вона привикла до легкого хліба, аби лише не змучити своїх ручок та ніжок. Савета весь час мовчала і несла свій тягар скоро так, що Качан ледви її здоганяв.