— Прошу вибачити, я на хвилинку, просто так... — почав Вашо, сівши в запропонований йому фотель.
Маловиразне, все в дрібних і добрих зморшках лице його виявляло чи то ніяковість, чи то сум.
— Я, власне, до Вас, щоб висловити вам моє... мій жаль, що ви відходите від партії, товариші всі так шкодують...
Жак, сидячи за столом, розвів руками.
— Ми ж не винні, товаришу Вашо.
— Ну, хто винний чи не винний, не будемо говорити. Але... але я хотів би прохати вас, чи не могли б ви хоч на якийсь час утриматись од вашої пропаганди? Ну, хоч на якийсь час. Нехай у партії трошки забудуть, може, воно якось... Правда, товариші, зробіть це, я вас дуже прошу! Ну, хоч з місяць!
І видно було з виразу лиця, і чутно було з голосу, що йому дійсно і дуже жаль, і дуже сумно, і дуже хотілось, щоб вони хоч на мент припинили свою діяльність.
Жак безсило зітхнув.
— Не можемо, Вашо. Хоч би й хотіли, то вже не можемо. Ми вже втягнені в машину.
— Ходять чутки, що ви маєте видавати свою газету, що капіталісти дають вам гроші?..
Жак і Матільда перезирнулись: так швидко стало там відомо? І Жак тільки в цей мент виразно усвідомив собі, що це дійсно капіталіст, ворог соціялізму, дає гроші. Але він тільки тихенько про себе засміявся і сказав:
— Так, капіталісти, але вони їх дають на пропаганду ліквідації капіталізму.
— А не комунізму?
— Як якого, Вашо. Зрештою, ти побачиш сам, що ми будемо писати в своїй газеті. І коли ти будеш об'єктивний, ти скажеш, що ми мали рацію.
Вашо похилив голову і якийсь час аж пригнічено сидів так. Потім помалу підвівся, нудно, мовчки постояв і простягнув руку Жакові.
— Ну, вибач, що турбував. Прощай, Ленуаре.
Він міцно й довгим потиском стиснув руку Жакові і пішов із кімнати. Із дверей їдальні вийшла Матільда, Він з нею попрощався з тим самим чудним, немов прибитим, виглядом і тихо вийшов із помешкання.
— Милий Вашо, йому, видно, справді сумно...— зітхнула Матільда і, подивившись на годинник, весело-заклопотано скрикнула:
— Ой, Жако, вже геть по дев'ятій! Поки доберешся в тринадцятий арондісман...
— Нічого, трохи підождуть. Ячейка вже звикла до цього. Ти лягай спати, не жди мене, я, мабуть, пізно вернусь.
— Добре, Жако, я ляжу.
І вона почала вдягати його як у далеку дорогу: щільно застібнула пальто, гарненько замотала шарфом шию — тепер така пронизувата вогкість стоїть у Парижі — і, нарешті, провела долонями по лицях йому згори донизу. Жак поцілував обидві руки і вийшов.
На вулиці він підняв комір од холодного вітру і швиденько пішов до метро. За ним зараз же відлипла від стіни будинку постать старенької жіночки й тим самим, що й у нього, кроком попрямувала за ним.
* * *
А Жан Рульо в цей час тихенько відчиняв своїм ключем двері до помешкання Люсьєн. Він у темноті лукаво посміхався: от здивується — сьогодні ж він не мав бути в неї. А потім як буде радісно ошелешена новиною про французького капіталіста. І, напевне, простить йому невдачу з капіталістом американським, за яку навіть досі сердилась. Ще чого доброго й колектократію згодиться визнати, ту саму, яку (очевидно, за якимсь "авторитетом") називала "дитячою утопією".
Запаливши світло в передпокої, він так само тихенько, навіть навшпиньках, і з поширеним лукавим усміхом пішов через сальон до дверей спальні, з-під яких видно було тоненьку смужку світла. Обережно відчинивши їх, він у пальті й капелюсі почав просуватися в них. В спальні сильно пахло пахощами, тютюном і центральним опалом. Люсьєн, очевидно, була вже в ліжку — за драпрі алькову її не було ще видко. І раптом звідти зачувся зляканий голос її: — Хто там?!
Жан Рульо підійшов ближче до ліжка і... застиг зо своїм лукавим усміхом над широкою бородою: з ліжка на нього дивилося дві пари очей, напружених, зляканих, а голі руки швидко тягли на голі тіла простирадла. Друге обличчя було з тонким носом і тонкими губами маркіза де Монфор.
В Жана Рульо машинально вихопилось: "А, пардон!" Він незграбно спиною посунувся назад, наштовхнувся на двері, трохи не збив капелюха з голови, і вийшов у передпокій. Там він ошелешено озирнувся, чогось пошукав очима і, ніби щось згадавши, одімкнув двері й вийшов із помешкання.
Вийшовши з будинку, він ходив вулицями. Вони стали вже порожніми й сонними, а він усе ходив, піднявши комір пальта і засунувши глибоко в кишені його руки. Часом починав іти дощик, тоді Жан машинально ховався під які-небудь ворота, не перестаючи думати. Коли дощик затихав, він знову йшов, не цікавлячись, куди його несли ноги. Йому треба було зробити в собі знову маленький підрахунок, навести лад у помешканні, з якого раптово й болючо винесено щось, що цілих два роки займало стільки місця, відбирало стільки часу, уваги, нервових, фізичних та й матерія льних сил.
Тепер, коли нема вже цієї "дорогої дитинки", можна буде повернути сили на те, що таким радісним, хвилюючим холодком обзивається в ньому при згадці про нього. "Роззброєння і Мир",— хорошу назву подав капіталіст. Тільки чи не виявиться і він таким самим гарячим миротворцем, як Стовер, коли з'ясує собі виразно, чим він повинен заплатити за цей мир. Але Люсьєнка, Люсьєнка!
І знову почуття сорому за себе, знову якийсь незрозумілий біль, знову почуття гнітючої порожнечі заливало його черговою хвилею. А надто мучила згадка про те, як він глупо, соромно, понизливо сказав оте "А, пардон". Як він міг сказати таке? Але що сказав би, що зробив би на його місці хтось інший? Бив би їх, стріляв би, говорив би драматичні слова? Це було б, очевидно, ще глупіше й понизливіше.
Але назва все ж таки хороша. А Жак з Матільдою ще кращі.
І знову, вже навмисне пригадуючи радість, захоплення, захвати Ленуарів, він викликав іншу хвилю, яка покривала першу. І так аж до того, коли під ранок, весь стомлений ходнею і хвилями, але вже спокійний і звиклий до порожнечі, він прийшов до себе, нашвидку передягнувся в піжаму і впав у ліжко. І в той же мент незчувся, як пішов на дно сну. І через кілька ментів він почув над собою:
— Пане Рульо!.. Пане Рульо!
Біля ліжка стояла прибиральниця Франсуаза з віничком у руці й неспокоєм в очах. В лице Жана било світло пізнього ранку.