Мабель скоса подивилась на Петра, бурно підвелась і схвильовано звернулась до Стовера:
— Я прошу, дядю, на сьогодні припипити наше засідання. Я більше не можу!
Зібравши нашвидку свої речі зо столу, вона поспішно вийшла. За нею підвівся й Петро. Він був весь червоний, навіть на шиї. Він теж склав свої записки й, не сказавши нікому ні слова, машинально, в понурій задумі вийшов із кімнати. А Стовер тільки мовчки поглядав на них і з посмішкою попихкував сигарою. Коли Мері так само підвелась, він сказав їй:
— Я ґратулюю вам, міс Сміт. Ви бачите, яке враження зробила ваша доповідь на ваших слухачів. Враження різне: у Мабель одне, у Петра друге. Але сили, видно, однакової. Якщо книга на всіх буде справляти таке враження, то наша мета буде досягнена. Я твердо готовий сказати: досягнена. Значить, продовження буде завтра. Прошу переказати це місіс Мабель і містерові Вішеві.
Мері вклонилась, тихо сказала "До побачення" і вийшла з кабінету. Як було умовлено, вона зараз же пішла до Мабель. Як тільки вона переступила через поріг, Мабель тієї ж миті обійняла її, гаряче поцілувала й радісно, лукаво прошепотіла в саме лице їй:
— Ну, цього разу ви дійсно розворушила його. Якби ви бачили, яким сновидою він ішов коридором! Тепер він — наш! Я твердо готова сказати: він наш!
Розділ XXV
Так само, як і вчора, на столі сяйно горіла лямпа, і так само Кіндрат ждав Петра. Але коли той нарешті прийшов і Кіндрат глянув на його лице, він не кинувся на нього з запитаннями.
Петро так само, як і вчора, вийняв стенографічні записки, поклав їх на стіл, але сам не почав ходити по хаті зо схрещеними на грудях руками. Він сів у фотель, витяг ноги й заплющив очі — до такої міри була втома чи пригніченість? Кіндрат, не сміючи навіть закурити, непорушно сидів і не зводив очей з лиця Петра. Яке воно стало сіре, витягнене донизу, вимучене. Які тонкі, заціпенілі стали губи. Чи то так здавалось од світла лямпи?
Довго вони сиділи так обидва. Нарешті, Петро розплющив очі, посидів так, потім стомлено, тихо сказав:
— Що робити, Грицю?
— А що сталось, Паню?
— Та те, що не можу я більше грати цю комедію. Не маю сили. Занадто... вимучливо.
— Сказали щось нове? Петро не зразу відповів.
— Та нового майже нічого. Але... коли ти щодня сам своїми руками мусиш бити себе по пиці, то це... стомлює, Грицю.
Гриць промовчав і почав закурювати. Петро знову заплющив очі. Кіндрат, закуривши, зиркнув на Петра, на записки, знову на Петра, і обережно заговорив:
— Знаєш, Паню, я думаю собі так: якщо ми самі перед собою знаємо, що робимо не для себе, а для великої справи, то хай собі кажуть про нас що хочуть, хай лають, б'ють по пиці. Коли для справи, то й самому себе можна бити по пиці.
Петро розплющив очі і гостро, немов прокинувшись, глянув на Кіндрата.
— А як ти сам перед собою не знаєш, за що б'єш: за оту велику справу чи за велику брехню? — несподівано твердим, своїм звичайним голосом сказав він.
Кіндрат мовчки злякано поширив на нього очі.
— А як ти мусиш, мусиш весь час казати собі: "А що як це все правда, що вони кажуть, то якій же справі я служу? Ради чиїх же інтересів я б'ю себе по пиці? Отих наших політбюристів, міністрів, бюрократів, щоб вони могли почувати себе героями, вождями, щоб могли мати вілли, шампани, біфштекси? А наші батьки та брати щоб жили рабами в землянках і мерли тисячами з голоду? "
Кіндрат сильно затягнувся, струсив попіл просто на килим і тихо сказав:
— Але ж ми постановили, що будемо ждать відповіді на наш рапорт. Ця відповідь нам покаже, кому ми служимо. А вона, я твердо все ж таки вірю, буде така, що... що покриє всю минулу... неправду, що все закреслить. Почекаймо ще трохи, Паню. Коли вони дійсно захисники всього трудового людства і миру, то як вони можуть дати іншу відповідь? Як?
В двері постукано.
— Ввійдіть! — крикнув Петро.
Двері обережно розчинились і в кімнату тихенько ввійшов, наче вплив, Жозеф. У лівій руці він тримав шоферського картуза з галунами, а на устах була привітна (з щербиною посеред зубів) посмішка. Так само обережно зачинивши двері, він підплив до Петра та Кіндрата й по черзі подав їм руку. Петро запропонував йому сісти, але він, подякувавши, одхилив це запрошення, для чогось озирнувся на двері та по кімнаті й тихо сказав:
— Товариш Анрі прохав переказати вам, щоб ви обидва сьогодні о шостій годині були в кав'ярні Дюпон, біля Монпарнаського вокзалу, в сутерені.
— Там буде Анрі? — запитав Петро і швидко глянув на Кіндрата.
В того було радісно-схвильоване лице. Не витримавши, він по-українському кинув Петрові:
— Оце ж і є, мабуть, відповідь!
Жозеф кліпнув білявими очима на незрозумілу фразу товариша Кіндрата й поспішив одповісти Петрові:
— Ні, це буде не Анрі, а російський товариш. Ви повинні бути на побаченні обидва. Російський товариш буде мати в руках синю пачку цигарок і буде стукати по ній цигаркою. Отак-о... — і Жозеф постукав зігнутим пальцем по зігнутій лівій руці. — Хто-небудь з вас повинен мати в руках так само синю пачку і, побачивши російського товариша, теж стукати цигаркою по пачці. Розумієте?
Жозеф казав це з таким змовницьким смаком, що, видно було, роля ця його дуже захоплювала.
— Коли ви прийдете раніше, то займіть місце за столиком і нікого до себе не пускайте. Чуєте? А як він прийде, то стукайте цигаркою по пачці. А коли він підійде до вашого столу, то він повинен сказати: "Вибачте, я вас не дуже потурбую, коли сяду біля вас?" Неодмінно щоб сказав "дуже". Розумієте? Так само й ви повинні сказати, коли пізніше за нього прийдете. А ви на його запитання повинні сказати: "Навпаки, пане, нам дуже приємно".
Він ще раз і ще раз майже пошепки повторив усі вказівки, адресу кав'ярні, годину побачення. Тепер не було ще п'ятої, отже, часу було досить, щоб доїхати.
А коли він закінчив офіційну частину доручення, то знову для чогось озирнувся і ще тихіше сказав:
— Тільки от що, товариші: якщо цей товариш буде вам пропонувати підвезти вас або перейти в якесь інше місце для розмови, то не згоджуйтесь. Чуєте?
— Чому так? — здивовано буркнув Петро, а Кіндрат неспокійно поширив свої віясті очі.
Жозеф нахилив ближче до них обох лице і зашепотів: