— Та яке прибирання? Чого ти знову причепився?
— Того що негарно робиш. Нас послано сюди за ділом. Україна в скруті. Товариші там каторжно працюють. А ми тут на їхні гроші розважаємось та краватки купуємо. Хочеш бути подібним до тої сволоти, що бере за кордон командировки та обкрадає тут державу?
— Іди ти к чортам собачим! Що ти мене зрівнюєш зі сволотою? Двісті франків коштує ця паршива краватка! "Обкрадає".
— Хоча би двісті сантимів. Не заслужили ми й двадцять сантимів викидати по-дурному. На свої гроші прибирайся й розважайся скільки хоч. А за колективні сам перед собою відповідальність несеш. Треба для справи? Викладай на себе хоч двадцять тисяч. А це треба — обкрадаєш!
Розуміється, досадно, тоскно, соромно було від невдачі, від бездіяльности. Але чіплятися через це до кожної дрібниці, виливати свою злість на товаришеві — це вже чорт батька зна що. Розуміється, Пань-ко був талантовитий чорт і друзяка вірний, а все ж таки дозволяв собі трохи занадто.
Та, щоправда, не тільки до Кіндрата, до всього світу тепер так само чіпляється. Як тільки приїхали до Парижа та повні певности були, то й до всього він підходив інакше, бадьоро, весело, аж мило було слухати його.
А тепер змінився, тепер усе тільки й знав, що на все мружив очі своєю манерою та або мовчав, або лаявся на магазини:
— Ач, назбирала проклята буржуазія пролетарського поту! Порозвішувала, порозкладала... Естетично! С-сволочі, с-сукини с-сини. Марнотратці!
І люди його на вулицях тільки дратували.
— Ач, які юрби дармоїдів лазять! Щодня така маса людської сили пропала на цих бульварах. А хтось за них же працює, за цих гуляк. С-сволочі.
І ніщо його не тішило, навіть не розважало.
— "Веселий Париж"! Хваляться, задаються. Де та веселість? Ну, покажи мені. Де та радість? Я ще не бачив тут веселих, радих людей. Ач, які сірі, похмурі, нудні пики. Знаєш, де тільки й можна побачити по буржуазних країнах веселість? Знаєш?.. На рекламах їхніх товарів. їй-богу, тільки там. Ти подивись, яке захоплення намальоване в якогось панка, що на плякаті виставляє свої бретельки. Або подивись, у якому захопленні несе на таці пляшку якогось лікеру. Або яке щастя на лиці від вакси. Тільки там! А в житті... Ти хоч раз на вулицях бачив веселих, радісних людей? А хваляться!
Розділ III
За вікном одноманітно, вперто гуркотів Париж, як на вогні велетенський казан, у якому для чогось кипіло, підстрибувало, переверталося каміння. Мільйонові скупчення затурканих, зацькованих істот, що звалися людьми, важко вовтузилось, корчилось, спішило, переганяло саме себе.
Петро непорушно сидів, підперши голову рукою, й дивився в темний куток кімнати, де стояли на підставці дві новенькі жалюгідні валізки.
А там десь, далеко на сході, на зелених, полисілих од осени горах, у тихій задумі стояв Київ. Там ніколи після страхіть війни не чути цього важкого гуду.
Раптом коло дверей зацокали по камінних плитах швидкі кроки, знайомі й милі. Розчинилися двері, і влетів Гриць, чи то пак, Кіндрат. Пальто посивіло від дощового пороху, на смуглявих щоках, на віях і густих бровах блискали цяточки дощу. А очі, карі, лукаві, насмішкуваті, теж блищали. Блищали якось інакше, ніж раз у раз.
— Здоров! Дома? Дуже добре. Думав, що не застану.
Похапцем повісивши пальто та капелюх на кілок вішалки, Кіндрат потер долонями лице, змазавши всі мокрі іскри, і підійшов до Петра. Підійшов майже до самих колін, заклав обидва великі пальці під пахви й жартівливо-гордовито підніс голову догори.
— Маю "творчу ідею"!
Петро здивовано зиркнув на нього.
— Яку ідею?
Кіндрат ще з більшою пихою випнув груди.
— Ідею, як пройти до Стовера. Вуаля!
— Така штука? Ану?
— От тобі й ану! Я вже два дні обдумую її. Та не хотів тобі раніше казати, щоб ти не порушив її своєю філософією.
Кіндрат узяв стільця й поважно сів на нього. Навіть з деякою врочистістю сів. Жартівлива пиха зникла, як оті блиски порошинок дощу.
— Ідея моя, філософе, от яка... Тільки ти зразу не пхикай і не мруж очей. А подумай. Ну, так от: завести кохання з якоюсь стоверською машиністкою або покоївкою. Вуаля!
І Кіндрат з прихованою напруженістю чекально зупинив на Петрі схвильовані очі.
Петро чудно-пильно зиркнув на Кіндрата, перевів очі на свою газету, знову ще пильніше, аж гостро, глянув на червоні соковиті губи Кіндрата і бовкнув:
— Так.
І помалу величезними руками своїми почав розгладжувати газету на столі. Конче йому хотілося, щоб розгладилися зморшки посередині.
— Ну, що ж "так"? — нетерпляче, з викликом посміхнувся Кіндрат. — Як ти на це?
— Та от, думаю... — не підводячи очей, муркнув Петро.
Ідея, звичайно, неабияка там, — чогось раптом сердито крутнувся на стільці Кіндрат. — Але вона підходяща нам. Якась машиністка, скажемо... Вона переписує папери. Чує, що хазяїни балакають. Або, наприклад, покоївка. Часто покоївки знають більше, ніж перший секретар.
Петро знову чудно, пильно, одверто подивився в лице Кіндратові.
— Та ти чого так дивишся? — раптом обірвавши самого себе, здивовано сказав Кіндрат.
— Нічого. Ну, добре. А як же ти заведеш те кохання?
Кіндрат знизав плечима. Схвильованість його, блиск очей затуманились чи якимсь незрозумілим неспокоєм, чи невідомо з чого роздратуванням.
— Звичайним способом. Завести знайомство, позалицятись, повести в кіно, подарунки. Що тут за мудрість? Та ти що, осуджуєш? Кажи прямо, якого там чорта!
Петро, все так само чудно вдивляючись у Кіндрата, наче чогось дошукуючись під шкурою лиця, невиразно крутнув головою.
— Та ні. Треба подумати. Тут багато виникає питань. Насамперед самий спосіб, розуміється, не дуже гарний...
— О! Так я й знав! — скинувся, неначе аж зрадівши чогось, Кіндрат. — Так і знав. Хе, негарний! А сам що казав: як для справи, то нічого негарного немає. Га? Ні, брат, ти...
— Так, як для справи, — якось рівно й тихо сказав Петро.
— А для чого ж іншого?! — здивовано перебив Кіндрат. — А для чого ж ми тут сидимо й нудимо світом?
— Добре, добре. А потім, чи дасть це що-небудь? Та машиністка чи покоївка, чи можуть вони знати те, що нам треба? А як і знатиме, то чи скаже так легко? Тій, що знає, тій платять так, що...