— Але монархія, монархія чого встановиться? — гаряче скрикнув Стовер.
Маркіз ледве помітно посміхнувся.
— Чого? Того, що монархія — це найкраща гарантія миру внутрішнього та інтернаціонального. Війна створила б світову анархію, хаос, непевність. Народи були б винищені, пошматовані, смертельно стомлені. Вони прагнули б миру, спокою, міцного спокою в їхньому буденному житті. А надто гарантії, абсолютної гарантії, що це страхіття ніколи більше не відновиться. І от через це вони жадібно вхопились би за ідею знищення окремих держав і за об'єднання їх в одному світовому організмі. І всі народи цієї світової держави прагнули б твердої, певної, непохитної влади, безперечного, майже божеського авторитету. А який авторитет був більший для народних мас за авторитет монарха, помазаника божого? Президента? І та знову, значить, боротьба партій, вибори, авторитет на кілька років, а потім знову те саме? О, ні! Спокою, миру, пев-ности навіки!
Але яка держава дасть монарха світові? Розуміється, та, яка буде найдужчою. А яка кляса? Розуміється, найдужча. А яка сила за наших часів найдужча? Розуміється, сила економічна, фінансова. Іншими словами: Америка зо своїми капіталістичними клясами дала б усьому світові монарха.
Але геній людства, щоб краще забезпечити майбутнє людського роду, висуває ще одного претендента на світовий трон: совєтську державу — могутнього і теж капіталістичного конкурента. І тепер виникає питання: яка форма монархії переважить. Інакше кажучи: хто виграє війну — ліберальний американський капіталізм чи деспотичний російський капіталізм? Це хутко вирішиться.
— Це вирішення відоме заздалегідь: не може бути ніякого порівняння між, силою півдикої Росії і нашою, — сказав зо зневагою Стовер.
— Так, згода. Але вощ має іншу силу, якою ніяк не слід нехтувати. Це психічна сила, сила фанатизму п'ятої колони, комуністичних партій усіх країн світу.
Стовер знову скривився зо зневагою.
— Ви перебільшуєте вагу цієї... сволоти.
— Ви гадаєте, що я перебільшую? А я гадаю, що ви занадто нехтуєте.
Раптом маркіз аж стріпнувся ввесь.
— Знаєте що: давайте поїдемо подивитись на завтрашню демонстрацію комуністів? Хочете? Ви не будете каятися, слово чести! Ви побачите не з преси, а в реальності, що це за явище. Ні, ні, не відмовляйтеся, містере Стовере. Ви повинні, ви мусите побачити на свої очі. Ви, великий політичний діяч, може, майбутній монарх, ви не бачили зблизька цих фанатиків. Це неможливо! Це неприпущенна річ! Ви мусите побачите їх завтра. Не бійтеся, ніякої небезпеки нам не буде. Тільки треба виїхати простіше. Не треба ніяких ескортів, ні охорони, нічого. Я візьму маленьке авто, під'їду о десятій годині до паркової хвіртки, ви вийдете через парк, і абсолютно ніхто не знатиме. Тільки, щоб ніхто більше не знав про наш виїзд. Тільки ми двоє.
Стовер уже не сперечався, але на останні слова маркіза здивувався.
— Як ніхто?! Але ж може трапитися що-небудь, і ніхто навіть не знатиме, де ми ділися.
— Я гарантую, що ніщо не трапиться!
— А ви — Бог? Ні, так не годиться. Я розумію, що охорону, може, незручно брати. Але попередити...
— Ну, добре, добре. Можна сказати Вішеві. Але тільки сказати, а не брати з собою. Бо в маленькому авті є тільки два місця. Добре, ми його попередимо. Можна покликати його?
— Що ж, кличте... — з понурою рішучістю відповів містер Стовер.
І коли містер Віш з'явився на дзвінок, містер Стовер сам із тією самою понурою рішучістю сказав йому:
— Віше! Слухайте уважно. Завтра ми з маркізом удвох їдемо подивитись на робітничу демонстрацію. Подбайте, щоб мале сіре авто ніхто не взяв завтра. Я вийду через парк.
— І мене не візьмете з собою, містере Стовере?
— Ні. Нема місця в авті. І ніякої охорони не треба. Маркіз стояв збоку й жадібно курив, дивлячись у
вікно мокро-блискучими очима. Петро уважно зиркнув на нього. Дивно: такий досить важливий виступ, як виїзд без охорони, і така байдужість маркіза. І чому без охорони?
Петро вклонився, пройшов до себе в закапелок і сів у фотель, задумливо покусюючи горішню губу. Щось тут було чудне в цьому виїзді вдвох із маркізом, без нього, Петра, без охорони. Вперше Стовер виїжджав без нього. "Подивитись на робітничу демонстрацію". Х-хе! Наївніше не можна було вигадати пояснення.
І він сидів, покусював губу, хмикав. І вже хотів уставати йти, коли до свого кабінету швидко ввійшов маркіз і зразу попрямував до телефону. Петро притих і почав стежити в прощілину за маркізом. Той зняв слухавку і накрутив номер. Чекаючи, він водив очима по хаті, й знову ці очі здалися Петрові чудними, немовби п'яними.
— Алльо! — раптом стріпнувся маркіз. — Тут де Монфор... А, це ви самі? Дуже добре, дуже! Я, власне, хотів... Так, усе добре. Завтра о пів на одинадцяту... Там, де умовлено?... Чудесно. Але ще раз нагадую: ніяких ран... Ні, ні, ні! Гарантуєте?.. Абсолютно?.. В такому разі завтра точно о пів на одинадцяту... Так. До побачення!
Маркіз поклав слухавку на апарат, хапливо закурив і швидко вийшов.
А Петро знову застиг у фотелі. "Ніяких ран. О пів на одинадцяту". В чому тут річ, чортяка забирай?!
І люто схопившись, Петро перебіг до Стоверового кабінету й телефоном викликав до себе Кіндрата.
— Негайно лети сюди. Серйозна справа.
Але коли Кіндрат, прилетівши з округлими очима, почав питати, що за серйозна справа, то Петро нічого, властиво, не міг йому сказати більше того, що Стовер з маркізом кудись їхали о десятій годині, що щось мало бути о пів на одинадцяту і що ніяких ран не буде.
— Ну, от що, Кіндрате: завтра біля десятої бери таксі й чекай в йому біля паркової хвіртки. Як тільки вони рушать, я скочу до тебе, й ми їх вислідимо. Це вже чорта з два, голубчики! Без охорони їздити? Ні, вибач, я і тебе охороню! Маркізові я не вірю ні на копійку.
Розділ XXI
Спасибі дощикові — полегшив справу: і в парку нікого не було, і у вуличці за парком ані душечки, тільки синє таксі куняло собі коло чиїхось воріт — дожидалося. Містер Стовер підняв комір пальта, пройшов у сіре авто, і все вийшло абсолютно непомітно.
Але й Стовер, і маркіз не помітили, що містер Віш перебіг через вулицю та скочив у синє таксі і що синє таксі прожогом кинулось навздогін за сірим автеч-ком.