Нова заповідь

Страница 46 из 89

Винниченко Владимир

— Ви ніякої справи чи роботи в Парижі не мали?

— Ні, шукав тільки.

— Ага. Так. Ну, поправляйтесь, видужуйте. Стовер підвівся й застібнув піджак.

— Що лікар каже, скільки ще часу будете інвалідом?

— Та ще ніби тиждень-два.

— Ага. Добре. Ну, добраніч. Спіть. Я стомив вас розмовою.

— О, містере Стовере!.. Навпаки, мені така радість, коли ви мені робите честь своєю візитою. А сьогодні, так я просто...

І Вишнятинськай від зворушення замовк і похнюпився.

— Ну, добре, добре. Спіть спокійно. На добраніч!

І хитнувши Петрові головою, Стовер повільно, точно ступаючи, пішов із кімнати. По дорозі він подивився в дзеркало й злегка випростався, випнувши живіт.

А другого дня вранці з'явився кравець і з великою поштивістю та майже з ніжністю зняв із Петра мірку на убрання, пальто, білизну, навіть капелюх і черевики, хоча це вже був і не його фах.

Кіндрат, як довідався про це того ж дня, то так і засяяв увесь, так і закрутився в'юном по хаті.

— Ну, братухо, наша взяла! Щось воно буде. Будь я проклят — буде! Це — ясно. Недурно ж я тебе прострелив! Закуримо, чорт його забирай!

Але Петро боявся радіти. Нарадієшся, а потім так же гірко й досадно вертатись до старого!

Розділ XVII

Як от, одного дня Стовер через свого секретаря, містера Авса (молодого, жовто-білявого, симпатичного парубчака), переказав йому, що о дев'ятій годині вечора він чекає його в кабінеті. Оце, значить, мала рішатися доля!

Петро довго гадав, як його вдягтися для цієї візити, й вибрав усе темне — не так помітно, що нове. Той самий секретарик прийшов по нього і провів його величними коридорами та різними переходами вниз до Стоверового кабінету. В новому вбранні, а надто в нових черевиках іти було незручно, та й утома чогось брала, так що аж раз зупинився Петро, щоб оддихати. Секретарик злякався і почав прохати вибачення, що так швидко йшов, — містерові Вішеві, мабуть, ще важко ходити. Містер Віш на це тільки посміхнувся й рушив далі.

Стовер сидів за столом і балакав із кимсь по телефону. Секретар мав увести містера Віша без попередження, через те, коли вони вдвох увійшли, він не здивувався й показав Петрові головою на фотель навпроти себе, по другий бік столу. Містер Авс уклонився й вийшов, а Петро нерішуче сів на краєчок фотеля, не сміючи пірнути в нього всією спиною.

— Так, так! Чудесно. Видавайте, видавайте. Всього доброго.

І Стовер, нарешті, поклав слухавку на апарат.

— Ну, добрий вечір, містере Віше! — простягаючи руку через стіл, посміхнувся він. Петро вперше бачив посмішку в нього, і його вразило, як сильно змінилося лице від неї, — стало добре, просте, симпатичне (а зуби широкі й великі, як жовті лопаточки). Петро поспішно підвівся й потиснув руку.

— Ну, вже дозволено вам ходити? Знаю, знаю. Сідайте. Хочу з вами поговорити докладніше. Та сідайте як слід, зіпріться спиною, вам ще не можна стомлюватись дуже.

Петро, ніяково посміхаючись, усунувся в глибокий фотель і сперся на м'яку спинку його.

— От так. Ви не курите, здається? Знаю. Добре робите. Це теж рідко. Після війни навіть жінки закурили. Мільярди цигарок викурює Америка. Один із наслідків війни. Найменший. Ну, так от, містере Віше, берімося до діла. Хочете вступити до моєї армії, що воює з війною?

Петро не чекав такого раптового вирішення своєї долі й від хвилювання аж трошки підвівся та й знову сів, тільки рівніше.

— 3... з радістю, містере Стовере...— навіть запнувся він. І ця радість так виразно, так щиро полилася з одверто розгорнених очей просто в лице Стоверові, що тому не треба було довго ламати собі голову, як прийнято його пропозицію.

— Добре. Я іншої відповіді від вас і не ждав. Тепер визначимо ваше місце в цій армії. Ваше місце буде дуже відповідальне, містере Віше, майте це на увазі. І не зовсім безпечне, навіть у фізичному сенсі.

— Тим краще...— посміхнувся містер Віш. Але посміхнувся не нахабно-фамільярною чи якоюсь там посмішкою рівного до рівного, а сумарною, простою собі посмішкою.

— Добре. Але це місце я вам даю через те, що маю до вас цілковите довір'я. Чуєте, містере Віше? Я твердо готовий сказати: цілковите довір'я.

Містер Віш не знав, що на це сказати, й ніяково буркнув:

— Дякую дуже.

— Тільки через це. Отже, ви матимете посаду начальника моєї ляйбґвардії, або, якщо говорити простіше, начальника моєї особистої охорони. Я маю багато ворогів, містере Віше (ви самі на собі зазнайомились із деякими з них). Не для себе, а для тієї великої справи, що я зачав, я мушу берегти себе. Не так хіба?

— О, певно! — гаряче скрикнув Петро, про себе весь час танцюючи й вигукуючи: "начальник охорони, начальник охорони!"

— Що це ви попередили атентат на мене, свідчить, що начальник охорони, ваш попередник, виявив себе не на висоті своєї місії. Я його усуваю і на його місце ставлю вас. Тепер моє життя залежить від вашої пиль-ности й відданости службі (я в них не сумніваюся). Але тим самим і ваше життя раз у раз є під тим самим ризиком, що й моє.

— О, що моє життя!

— Всяке життя цінне, Віше. А надто такої людини, як ви. Але це не всі ваші майбутні обов'язки. Мені доводиться провадити розмови з різними людьми. Я, крім своєї рідної англійської мови, інших не знаю (за працею не було часу вивчити їх. Я з п'ятнадцяти років, містере Віше, запряжений у тачку гіркого працівника). Отже, мені треба перекладача. Для простих розмов у мене є їх багато. Але для особливих треба людини, якій я міг би вірити, як самому собі, в якій би я був певен, що вона свято збереже всяку тайну. їх, цих тайн, небагато — я проваджу чисте й одверте діло, — але часом із тактичних мотивів деякі факти треба ховати від загалу. І от, за таку людину я вважаю вас, Віше.

Віш ізнову незручно вклонився на фотелі й зворушено промимрив:

— Це така мені честь і щастя, що я просто...

А сам готовий був ухопити високоповажаного містера Стовера під пахви й, як Кіндрата, підкинути його під саму стелю.

— Тим краще, тим краще, Віше. Але щоб як слід ви могли справлятися зо своїми обов'язками, ви, розуміється, повинні бути зорієнтовані в самій справі, в цілях її, у засобах і так далі. Ви повинні ввійти в дух моїх намірів. Ви не тільки будете служити, а й співпрацювати. Вам часом треба буде виявити свою власну ініціятиву, свою волю, своє розуміння. Це вимагає знання духу справи. Я настійно готовий сказати: ду-ху справи.