— Він довідався? Ви знаєте це?
— Ну, розуміється, знаю. Він, очевидно, прослідив, де я живу, спитав кого-небудь і довідався. Наївно було б думати, що в нього вистачить джентльменства не дошукуватись моєї адреси. І, розуміється, цей джентльмен вирішив, щ© треба вхопити американську мільйонерку. О мерзота!
Вона знову схопила цигарку й закурила. Мері зиркала на неї й мовчала. Потім тихо, несміливо заговорила:
— Простіть мені, Мабель, але дозвольте мені сказати кільки слів.
— Будь ласка, Мері, будь ласка.
— Мені здається, Мабель, що ви занадто багато ваги надаєте вашому нещасливому шлюбові з містером Мідлтоном. Ви собі через нього псуєте все життя. Ви нікому не довіряєте, ви себе знецінюєте, ви всіх підозріваєте в бажанні тільки гроші від вас мати. Вибачте, що я так кажу, але я не можу бути байдужа. Мені здається, Мабель, що вам треба абсолютно забути за Мідлтона і за всю ту... тяжку історію. І жити просто й легко, як усі живуть.
Мабель слухала з легким усміхом і, тримаючи цигарку над відерцем, легенько, одним пальцем постукувала по ній, струсюючи попіл. Коли Мері замовкла, вона, не зводячи очей з цигарки, тихо почала:
— Дякую, Мері, за вашу увагу, але ви помиляєтесь. Я не тільки не хочу забути за цю, як ви кажете, "тяжку історію", а, навпаки, жалію, що не завжди, не на кожному кроці пам'ятаю за неї. Я їй страшно вдячна. Вона мені розкрила очі на саму себе й на людей. Не довіряю? Підозріваю? О, ні, навпаки: я тепер правильно бачу їх і менше підозріваю. Я тепер знаю твердо, що єдиний бог у людей — гроші, єдина релігія — поклоніння грошам, єдина мораль — мати гроші. І я знаю, Мері (не підозріваю, а знаю!), що за гроші можна купити всяку людину, що за гроші вони віддадуть і честь, і красу, і кохання, і здоров'я, і переконання, і високі ідеї, все. Так що ж дивного, що цей попович теж має ту саму віру в Бога, що й усі? Тільки він занадто нахабний у своїй вірі. І за це нахабство його треба викинути звідси та й годі.
— Але ж він — ранений, Мабель!
— О, для ранених є шпиталі. Завтра ж його тут не буде. І прошу вас, Мері, більше ніколи про нього й не згадувати мені.
У Мері знову виразно з'явився вираз упертости в устах. Вона знизала плечима й кашлянула.
— Добре, слухаю. Але вибачте мені, Мабель, я все ж таки не розумію: у вас же нема безсумнівних даних, щоб так говорити й ставитись до цього чоловіка... Адже...
— Я маю цілком безсумнівні дані. Я абсолютно певна: це — шарлатан!
Мері знову знизала плечима.
— Я не розумію, як можна так ображати людину без доказів.
Мабель спалахнула.
— Мері! Ви дратуєте мене! Ідіть собі геть! Забирайтесь!
Мері тихо вклонилась і мовчки пішла з хати.
А Мабель, як тільки вийшла Мері, витягла з шухляди столу велику фотографію Петра й почала пильно, похмуривши темно-золоті брови, вдивлятися в неї. Фотографія була зроблена Мабель непомітно для нього (малесеньким апаратом) у той час, як він ішов їй назустріч, широко, ясно посміхаючись. Зняток був збільшений, і тепер виразно було видно все лице, посмішку, кумедне пальто його (вічно розстібнуте, навіть у дощ) і одверті, прямі, щирі-щирі очі.
Мабель, стиснувши губи, люто рвонула й роздерла фотографію надвоє, потім склала половинки й знову роздерла. Схопившись, вона підбігла до каміну, де лежали обкутані жаром дровеняки, й кинула на них подерту фотографію. Зразу ж із жару десь узявся вогонь і лизнув шматки, що почали корчитись і вигинатися під його поцілунками.
Мабель струснула головою, розмашисто повернулася до столу, наспівуючої взяла відкладену набік цигарку й сильно затяглася.
Розділ XIII
В передпокої задирчав дзвоник. Матільда непоро-зуміло злегка випнула губи до Жака й, хоча вони сиділи в кабінеті його, пошепки сказала:
— Хто б це міг бути? Вже по дев'ятій. Одчинити чи не варто? Може, хто-небудь з анонімною посилкою бомби?
Жак нетерпляче повів головою. Задзвонило вдруге.
— Ах, Тіль, ти вже занадто нервуєшся. Іди відчини. Може, це Жан або Одета. А як хто чужий, не пускай — мене нема дома та й годі.
Вони умовились, щоб не Жак одчиняв двері на дзвінки, — якщо якийсь "месник" захоче " помсти —тись", то щоб не так уже зручно було йому це зробити.
Матільда швиденько вийшла й лишила двері до передпокою незачиненими. В кабінеті на столі горіла лямпа під великим зеленим абажуром, од якого на столі лежало ярке світло, а над ним по всій великій кімнаті стояв зеленкуватий присмерк. Перед Жаком на столі лежали два чергові анонімні листи із загрозами вбити його, якщо він не спинить своїх зрадницьких виступів проти революції і трудящих.
У передпокої клацнув замок дверей і зараз же за ним зачувся здивований, штучно-веселий і навмисне голосний голос Матільди.
— О, товариш Кольє? Яка приємна несподіванка! О, Жак дома і буде дуже радий тебе бачити. Роздягайся, будь ласка. Жаку, ти знаєш, хто до нас завітав?
Жакові сильно забилося серце, але він спокійно, помалу підвівся, сховав листи в шуфляду й пішов до передпокою, — тільки злегка покусював нижню губу. Кольє в супроводі Матільди вже йшов йому назустріч.
— Дійсно, яка приємна несподіванка! — сказав Жак, простягаючи руку Кольє. — Якому щасливому вітрові треба дякувати, що заніс тебе до нас?
— Вітрові спогадів... — приємно посміхаючись, потиснув руку Жакові Кольє. — Ішов повз вашу хату й згадав, як колись під час резистансу забігав до вас, і захотілося разом згадати недавнє спільне минуле. Я вас не надовго затримаю, у мене є тут справа у вашому кварталі.
— Сідай, будь ласка. Отут, у тому самому фотелі, що й тоді. Тіль, може б, ти нам чого-небудь... Хочеш кави, чи, може, вина? Пам'ятаєш, як ми колись пили саму гарячу воду, бо не було ні кави, ні вина, нічого?
— Ще б пак! Хоч і тяжкі, але героїчні, чудесні часи були!..
Матільда тривожно-заклопотано вийшла до їдальні й, приклавши руку до серця, що стикувалось тоскним неспокоєм, думала, чого прийшов цей непевний чоловік і чого йому дати: вина, лікеру, кави? З кавою довго буде, а послухати, довідатись хотілось якомога швидше. Отже: дати вина й сухих тістечок!
Коли вона з тацею, на якій була пляшка вина, три келихи й тарілочка з фурделиками, ввійшла до кабінету, Жак і Кольє жваво балакали, курячи й сміючись, їм згадалось, як вони перед самим виходом німців з Парижа здорово піддурили товстого німецького капітана і завалили бомбою його касарню разом з ним і його ротою. Матільда налила в склянки вина. Всі взяли їх у руки, і Кольє проголосив: