— Ніяк не буде.
— Як то ніяк?
— Та так. Кінець.
Кіндрат на якийсь мент ошелешено застиг із цигаркою в роті.
— От туди к бісовому батькові! Та чого ж так?
— А як же інакше? Я більше з нею не побачусь. От і кінець.
— Та чого ж ти не побачишся? Ну, справа справою, а дівчина дівчиною.
Петро не відповідав і лежав так тихо, що й дихання не було чути.
— Га, Паню?
Петро ще помовчав і нарешті тихо-тихо промовив:
— Ні, тут і справа така, що не до дівчини, а дівчина така, що не до справи.
— Ну, а як справа вдасться?
— А тоді вже буде пізно. Розгубимось. Ні я її адреси не знаю, ні вона моєї.
— А чого ж ти не дав їй?
— Вона не допитувалась, а я не хотів нав'язувати. Не хоче, бачу, людина про це говорити, ну, й не моє діло. А адреса в нас була: оте кафе. Коли вона раз не могла вчасно прийти, то прислала свою подругу, оту Мері, попередити. Ну, й сама, очевидно, знала, що як я не зможу, то тебе пришлю. А тепер... ні я там не піду, ні тебе не пошлю.
— Та чого?
— А того, щоб ніяких доказів проти себе не лишати за собою. Хто зна, як воно повернеться. Може, арештують. Може, Стовер буде всякі справки наводити. Казав же Жозеф, що в його цілий штат своїх шпиків є. Ну, й дослідять до Мабель. А вона, не хотячи, може якось проговоритися.
— Та про що ж вона може проговоритись? Вона ж нічого не знає.
— Так, не знає. Але... Ну, скажемо, я піду з нею на побачення тепер. Я ж буду не такий, так раз у раз, я ж не сховаю, не зможу сховати. Та ще знаючи, що, може, ніколи більше її не побачу. А вона помітлива, від неї нічого не сховаєш. Ну, й може потім сказати, що був такий і такий в останнє побачення! Немовби прощався з нею. Ну, значить, зарані знав, що підслухає розмову змовщиків. Значить, підозріло.
Кіндрат аж засвистів.
— Ну, й нагилив! І дослідять, і Мабель розшукають, і вона все розкаже. І це ти, мовляв, для справи так хитруєш? Га?
— А для чого ж? — вражено скрикнув Петро.
— А для себе не хочеш, голубе? Га? Боїшся, що не стане сили порвати з нею, от що! Та тільки через це й хочеш таку образу дівчині встругнути. Не прийти, плюнуть, словом не обізваться. За що?! Га? Та ще справою затуляєшся? Темнячковими аргументами оперуєш? Га?
Петро лежав непорушно, наче вбитий на місці цими словами.
— Що, неправда? Ану, придуши за горлянку свого темнячка і скажи щиро, чесно: неправду кажу?
Петро все так само лежав і не рухався, — чи й дихав, не знати було. Нарешті, тихо-тихо кинув:
— Та й сволоч же ти, Грицю!
— Я — сволоч?! Я?! Оце маєш! То ж за що?
— Скажімо, ти правду кажеш (хоч це й не зовсім правда, чесно кажу). Скажімо, що так воно й є. Так ти повинен мені отак говорити? Та ти ж під'южуєш мене. Ти ж хочеш мене засоромити, розпалити, ти хочеш, щоб я пішов на побачення. А хочеш ти цього для того, щоб я не мав сили на плян іти...
Кіндрат схопився на ноги й навіть кулаком у темноті махнув.
— Неправда! Слово чести даю, що ні на хвилину так не думав. Просто з жалю до дівчини й до тебе. А на плян я вже рішився. От будь я проклят, коли брешу!
— Та не брешеш, ти щиро. Так само, як і я. Але ти сам себе обманюєш. Коли б десь у тебе, в глибині, не було думки, що, може, через Мабель мій плян не буде здійснено, то ти б не міг так казати, просто не міг би. Це темняк тобі підсунув ці слова. Ти б, навпаки, підтримав би мене, вдав би, що не зрозумів, чого я не хочу більше бачитись. Хіба ж мені легко, Грицю?
— Ну, знаєш... Ти зі своїм темняком просто... Ет!
І Кіндрат, махнувши рукою, пішов до свого ліжка і ліг, рішуче закутавшись у ковдру.
— Ти не сердься на мене, Грицю, — тихо сказав Петро. — А коли я несправедливо сказав, прости мене.
Гриць не витримав цих слів, таких незвичних для Панька, а надто цього тону. Перестрибнувши знову на ліжко Петра, він сердито сказав:
— Посунься трохи, я ляжу.
Петро швиденько відсунувся на край ліжка, і Кіндрат ліг поруч. Ліг, полежав і несподівано бовкнув:
— Не ходи на побачення з американкою. Петро нічого не відповів.
— Твоя правда, Паню: я не повинен був так тобі казати. Це — темняк. Або ж... Чорт його знає, я й сам не вхоплю. Тільки — не ходи. Що ж робити. Ми її потім знайдемо. Або ж це буде твоя жертва справі. Хай. Та ти хоч раз її поцілував?
— Кого? її?! — аж злякався Петро. — Ти сказився?
— Та чого? Що, вона не з тої глини зліплена, що й усі?
— З тої чи не з тої, а... Ну, та годі про це балакати. Давай краще про справу. Ти, Грицю, не бійся нічого. Я все до найменшої дрібнички обдумав. Все як по нотах заграємо. Вистрілиш ти мені в ліву руку. Ну, звісно, рана буде, але то ж дурниця, через два тижні загоїться як на собаці. Сам скочиш на мотоциклеті...
— А як у кістку куля попаде? — шепотом сказав Кіндрат.
— Ну, то що? Ну, розіб'є кістку. Так що тут такого? Зростеться. Звичайно, може вийти дещо не так, але ми всі можливі випадки обміркуємо і наготовимось. Коли піде так, то ми будемо робити отак. Коли так, то так. Зате ж, Грицю, тут уже прямий і найкорот-ший шлях до мети. Тут нема ніяких викрутасів.
— Та то вже так...
І обидва замовкли. Час од часу повз вікна внизу пролітало авто, і вікно легесенько, як комарик у павутинні, трусилось і пищало.
— Ну, а ви хоч балакали коли про кохання? — раптом спитав Кіндрат.
Петро не зразу відповів.
— Один раз. Теоретично. Та й не я, а вона.
— А що ж вона казала?
— Та нічого такого особливого. Що в коханні головне — довір'я. І що немає нічого гидшого, коли чоловік жениться на грошах, або коли дівчина виходить за гроші. Через те, мовляв, у багатих рідко бувають щасливі шлюби.
Кіндрат уголос посміхнувся.
— Хе! Хитре дівча. Попереджала, що ти в неї мільйонів не знайдеш. Ну, ти, звичайно, тримався того погляду, що тільки мільйони важать у шлюбі?
— Атож.
І через якийсь мент додав:
— А тепер може подумати, що я зник через те, шо побачив, що в неї нічого нема.
— Ну, вже дурниці кажеш! Такий у тебе вигляд, щоб таке думати.
— Е, хто зна. Ну, та хай собі дума, що хоче. Що мені тепер до того? Так що ж, Грицю, давай завтра ж викличемо Анрі та й приступаймо. Чого ж чекати? Га?
— Та давай.
— А то Стовер ще десь виїде з Парижа. Ганяйся тоді за ним. Мотоциклет Анрі у своїх знайде. А як ні, то купимо. На це грошей жаліти не треба. Я гадаю, що так днів через п'ять і можна призначити? Га?