— Це називається: плян! Діялектику запустив.
— А чим же це не плян?
— Тим, що він дійсно ідіотський.
— А чим же ідіотський? Кіндрат знову рвучко сів.
— Та ти що? Чого дурня строїш? "Чим ідіотський"! Тим, що ідіотський. Та й усе. "Ти, каже, стрілятимеш, а я ранений буду повзти"... Хе! Плянчик! Нічого собі.
Петро все так само спокійно сидів і посміхався блідим усміхом.
— А що ж тут такого?
— І це в тебе називається, щоб найменше для нас небезпеки було?
— Для нас — плювать. Для справи.
— А справу хто робить? Не ми?
— Ми. Але ця небезпека (для нас) для справи не є небезпечна. А навпаки. Вона якраз і є запорука успіху справи.
Кіндрат узявся в боки й іронічно примружив очі.
— Та-ак? А як я тебе вб'ю, а як мене заарештують, то це буде запорука успіху?
Петро зручніше вмостив лікоть на ліжку.
— Чого ж ти мене вб'єш? Ти мене тільки раниш. У ліву руку. (Права мені потрібна буде, краще в ліву). А тебе не арештують, бо ти моментально скочиш на мотоциклет і втечеш. Увечері — ти ж знаєш — на тій вулиці майже нікого не буває. От і все.
— Усе? Зовсім пустячок? Хе! Ну, так я такими пустячками не маю охоти займатися.
І Кіндрат знову рішуче ліг горілиць на ліжко й руки заклав за голову.
Але Петро вмить увесь скинувся, сів і аж перехилився до Кіндрата.
— Та ти що? Га? Що я тебе в дансинг умовляю йти, чи що? "Не маю охоти". А я страшну охоту маю бути простреленим?
Кіндрат і собі схопився й сів.
— А який же тебе чорт примушує? Я, чи що?
— Справа, дурню!
— Неправда, — твоя фантазія, розумнику! Справа не може вимагати, щоб ми робили таке божевілля.
— Та чим божевілля?! Чим?!
— Усім.
Обидва почервоніли, обом очі загострилися, але голоси були притишені, шипучі.
— Та чим, ти кажи, аналізуй, доводь. Чим? Кіндрат знизав плечима й хмикнув.
— Аналізуй. Та яке тут аналізування потрібне, коли тобі пропонується твоєю власною рукою стріляти в свого товариша. І, може, навіть убити. Та ти уявляєш собі, що ти задумав, чи ні? Реально уявляєш?
— Уявляю.
— Ну, а я, як собі хоч, не уявляю.
І раптом схопивши себе за голову обома руками, Кіндрат скочив на ноги.
— І щоб ото я, я та вбив мого найкращого товариша, друга, ріднішого за брата рідного? Та ти що, в'являєш, що б зо мною було б тоді?
— Та чого вбив, чортяко ти?!
— Ти гадаєш, що я хоч годину після того зміг би жити на світі? Та тут же себе другою кулею кончив би, та й годі.
— Ну й дурень був би.
— Дурень?
І Кіндрат так глянув в очі Петрові, що той одвів їх убік. А Кіндрат шарпнувся і почав метатися по хаті. Тонкий, стрункий, він безладно гасав із кутка в куток, неначе чорний в'юн, що в жаху шукав виходу з акваріуму. І то знизував плечима, то хмикав, то закладав руки в кишені, то виймав їх.
А Петро сидів схилившись, і великими, товстими пальцями то скручував у дудочку шматочок папірця, то розкручував.
Раптом Кіндрат зупинився біля Петра і благальним, вимученим голосом сказав:
— Не можу я цього, Паню! Не можу. Що хоч, тільки не це. Хочеш, зараз прострілю собі руку, ногу, голову, що хоч. Тільки не тебе. Хочеш, ти мене стріляй, коли можеш. Я згоджуюсь. А я тебе ні.
Петро поклав скручену дудочку на нічний столик і, не дивлячись на Кіндрата, понуро бовкнув:
— Річ тут не в тому, можу чи не можу. Але тобі не можна на цю ролю. Ти не знаєш англійської мови.
— Ну, а я не можу. Не можу й не зможу. Подумать не можу, не то що... І ніхто мене за це осудити не може. Ні мене, ні тебе, Паню. Та ніхто ж і знать не буде...
Петро встав, потягся всім тілом і з тоскно витягненими догори руками сказав:
— Є такі, що осудять.
— Хто? Хто такі?
— Я!!! — вмить з усієї сили вдарив себе в груди Петро, повернувшись до Кіндрата. — Я себе осужу! Чув? Тобі аби не осудили інші? Ну, а мені хай увесь світ мене виправдає, а я себе засужу.
— Та за що?
— За що? За те, що мав змогу зробити дещо для справи і ради своїх якихсь там почувань та інтересів не зробив. Розумієш?
Кіндрат люто знизав плечима.
— "Інтересів"! Тут про життя йде, а не про інтереси!!!
— Ну, то що, що життя? А на фронті не про життя йшло, як ішли в атаку? Ні? Так чого ж тут така ніжність настала?
— Чого? А того, що там я стріляв у ворога, а тут у товариша. Є різниця чи нема?
Петро нічого не відповів.
— Та якого біса ти цей плян вигадав, коли ми ж постановили з американкою робити справу?
Всі пружини ліжка так і підкинули Петра від цих слів.
— Не смій мені з американкою своєю підлізати! Чуєш ти? "З американкою"! Ти охочий на такі спроби. Американка — це самодурійство, лукавство, сволоч-ність, от що! Знаєш ти це? Це, мовляв, для справи. І по дансингах, і по музеях, і по сальонах, і по кав'ярнях, і в автах, і те і се. І пальто новеньке, і костюм...
— Яке пальто? Та ти ж не схотів купувати нового пальта.
— Все одно. Не схотів, а весь час хочу. Бо як же: перед американкою смішний. "З американкою"! Завести з нею кохання, машиністкою її послати до Стовера для того, мовляв, щоб... Все це брехня самому собі! Все це штуки темняка паршивого!
— Якого темняка?
— Такого, що в темноті отам сидить, що нашіптує, спокутує, бреше, сволоч проклята, та різними "благородними" мотивами дрібненький егоїзмик прикриває. Чортик отой, пам'ятаєш? Отой самий, якого ти так охоче слухаєшся. Та ще й мене підбиваєш.
— Я слухаюсь?!
Кіндрат аж почервонів усім чолом. Смуглявість лиця йому стала темніша, губи вмент зробилися немов пухкіші, очі блискучіші.
— Де? Коли? В чому я слухаюсь? Що не хочу пристати на твій божевільний плян? Так?
— "З американкою"! Х-хе! Знайшли спосіб. А з американкою не вийде, так знайдемо італіянку. А там голляндку. Та так і будемо по дансинґах і кав'ярнях з усіма націями "справу" робити. Що ж — нас ніхто не може ні перевірити, ні проконтролювати. Ні перед ким ми відповідальности не несем. Грошенята є. Чого ж більше? А темняк ще й нашіптує: нас ніхто осудити не може. Танцюй сміливо, ходи на побачення, потискуй ручки. І неодмінно новеньке пальто справ. Це для великої справи соціялізму, для щастя всього людства. Хе! Революціонери світ перевертати взялися. А коли доходить, щоб дряпнути собі руку для соціялізму, так це — божевілля.
— Не собі, а товаришеві! — хмурно бовкнув Кіндрат.