— Я читав про цю архітектурну пам'ятку... а ви мимохіть колись проговорилися про те, що маєте Саваофа з Долини...— упівголоса говорив Возницький.
Справді, я обіцяв віддати Саваофа до Картинної галереї, але все не міг вибрати на це часу. Аж тут з'явився сам директор. Директор з мішком?
Очевидно, через те, що тоді я ще мало знав Возницького, мене трохи здивувало не так нетерпіння (це було мені знайоме), як отой полотняний мішок. Міг же директор прислати когось іншого.
— Хіба це, зрештою, має якесь принципове значення? — спитав він.— Я надаю значення лише тому, що сьогодні Галерея збагатиться ще на одну цікаву різьбу. А збагачувати Галерею — прямий директорський обов'язок. Що може бути вище від цього?
Ну й що ти йому на це скажеш?
Що правда, то правда: про митця писати легше, ніж про того, хто творчість цього митця досліджує. Віками складалося уявлення, що художники сплять з музами, а поети щоранку виводять прогулятися на росу своїх прудких Пегасів. Дослідники ж мистецтва, як відомо, не роблять ні першого, ні другого, а тільки підглядають, коли до митця приходить натхнення, "реєструють", коли муза його зраджує, сигналізують, коли поетичні Пегаси "гублять підкови" й починають тоді шкутильгати всі чотири босі ноги.
Трапляються мистецтвознавці іншого гатунку. Історія мистецтва знає випадки, коли часом оті прозаїчні реєстратори і коментатори стають на чолі всього мистецького і карбують закони для життя і добра того ж мистецтва. Згадаймо Стасова в російській культурі.
Складається враження, що Йов Кондзелевич навмисне залишався загадкою протягом довгих десятиліть, очікуючи свого відкривача: старий майстро тінню блукав давніми стежками й старанно маскував свої сліди і твори, присипаючи їх пилом забуття. Він, певно, думав, що ім'я творця полотен не має особливого значення ні для історії, ні для людей, для яких він творив. Головне, що ці картини є. І хоч спливає час, а фарби на полотнах не блякнуть і не старіють, мазки не втрачають своєї натхненної упевненості. І це головне!
А Борис Возницький, ще слухом і духом нічого не відаючи про майстра Йова, збирався тим часом на війну. Був 1944 рік. Рідні його волинські околиці щойно визволила радянська армія, і, як писалося тоді в газетах, "скрізь налагоджувалося мирне життя", у районному центрі почали працювати крамниці, лазня, поліклініка й насамперед — військкомат. Борисові на той час минуло вісімнадцять — вік далеко не зрілого мужа, та й удався він тендітним, як дівчина, але військкомат його тендітність не обходила, війну його юнацька незрілість теж абсолютно не цікавила, її цікавило одне: чи "придатний до стройової"? Якщо придатний, то у військкоматі поспіхом написали, як і багатьом іншим, повістку: "Прибути... мати з собою ложку й казанок..."
І — маршшш!
...Борисова мама не могла уявити собі, як це її мізинчик та буде марширувати, як буде мокнути в окопах, як буде бігти на фашистські кулі. Борисова мама була жінкою рішучою, увечері вона сказала чоловікові:
— Слухай-но, старий, що я намислила. А намислила я, що хоч твій річник під мобілізацію не підпадає, бо постарів вельми, але ж добровольцем тебе до армії візьмуть.
— Та візьмуть,— підтакнув старий.— То діло таке... добровільне. Добровольцеві, прецінь, у зуби не дивляться. Війна ж.
— Отож бо і є, що війна. Підеш, Григорію, на війну разом із сином, із Борисом. Бережи його там від кулі й від безчестя. Молодий він ще... а ти старий, досвід у тебе до рушниці ще з тієї війни.
Григорій Іполитович не став сперечатися з дружиною. По-перше, була б це марна справа, а по-друге, він справді мав чималий досвід воєнний — воював у громадянську війну в Червоному козацтві.
І батько з сином рушили з рідного порога у вир війни. Спершу й справді служили разом у запасній роті запасного полку, що квартирував у Саратовській області; старий Возницький був у роті заспівувачем, усе заводив отієї дореволюційної солдатської "Соловей, соло-вей-пташечка...", потім батька відрядили на Урал до заводської роботи, а сина — на Балтійський фронт. Дали йому кулемет системи "Максим", і пішов він строчити вогняними мережками попід Клайпедою, попід Кенігсбергом, понад морем Балтійським. Ворожі кулі теж його не минали, але він зводився з медсанбатівських нар і госпітальних ліжок, з ним нічого не могло трапитися лихого не лише тому, що вдома очікувала його мама, а ще й тому, що чекав на нього старий майстро Йов.
І ще чекала у Львові Картинна галерея...
Кілька років тому, збираючи матеріали до історичного роману про Галицьку Русь XII століття, я побував у Польщі; відвідав старовинні міста Холм, Люблін та Перемишль; особливе враження справив на мене Перемишль, його мальовнича Замкова гора. Саме тут залишилося найбільше слідів колишньої слави Перемишля — західної твердині давньоруської держави. На жаль, я не міг побувати в міському музеї, де, як інформували мене, є чимало руських археологічних пам'яток, бо там якраз тривав ремонт. Не міг я також скористатися архівом та бібліотекою Перемиської єпархії — матеріали були відправлені, як мені пояснили, у більш компетентні руки — до Варшави. Отож визначений для Перемишля час я переважно використовував для вивчення краєвидів, що для письменника теж має неабияке значення: блукав стежками та алеями Замкової гори. .
Хоч був початок листопада, але погода визорилася теплою, лагідною. З дерев опадало останнє листя. Сонце щедро просівало крізь плетиво гілля своє проміння і густо по-літньому золотило опале листя. Я сидів на лавці, підставивши обличчя сонцю, ніжився у його променях, а думкою блукав у глибині століть і уявляв... отам, де польські археологи вели розкопки, стоїть гора Ростиславичів — прямих нащадків Ярослава Мудрого.
Ревли мені у вухах роги давніх русинів.
Несподівано хтось сказав:
— Дзєнь, добри, пану.
Переді мною стояла висока й пряма, уся в чорному, стара жінка. Опиралася на довгу чоловічу парасолю. її біла, аж із синім полиском, голова трусилася. Запалі, в червоних колах, очі споглядали на мене осудливо. Можливо, це було її місце, її лавка, і в парку на Замковій горі, мабуть, про це всі знали, не знав цього лиш я, приїжджий, закордонний, і тому я тільки підвівся, посунувшись на край, і автоматично відповів на привітання українською мовою.