— Господи, яка досконала краса! Невже це ти, Мар'янку, сотворив її? А я ж тобі радив не кидати плуга, пам'ятаєш... плуга та борозни. Чи це і є твій плуг і твоє поле?
Птаха сиділа на вікні... Птаха залетіла сюди з далекого Прикарпаття.
ДЕНЬ ПОВЕРНЕННЯ БОРГІВ
Я уже знав цей кабінет з високими вікнами на подвір'я. Тут старовина, здавалося, дихала й виглядала з кожного кутка, але не була вона тут ані модна, ані нарочита, як це тепер часто трапляється. Просто все тут стояло на своєму місці. У цьому кабінеті з вікнами на подвір'я можна побачити прецікаві речі: сьогодні вздовж стіни порозставляли рядком ікони, привезені з чергової експедиції у гірські села, вчора на підвіконні можна було помилуватися народною різьбою, яку мистецтвознавці роздобули в містечку поблизу Львова. Зрештою, хіба передбачиш, із чим зустрінешся, з якими мистецькими витворами познайомишся і намилуєшся у кабінеті директора Львівської картинної галереї Бориса Григоровича Возницького.
Я сидів у цьому кабінеті не вперше; сидів і намагався не заважати Борисові Григоровичу, а ще ліпше було б, коли б він узагалі забув про мене. А день випав звичайнісінький, буденний: до директора Галереї заходили із своїми насущними проблемами, пропозиціями й просто господарськими клопотами. Багато часу зайняла жінка з палицею. Вона пропонувала оглянути старовинний гобелен, який залишила їй у спадок давно померла бабуся... гобелен, бачите, десятиліттями лежав на горищі серед іншого мотлоху, його вже й міль подірявила і миші подекуди прогризли, а ось несподівано, як з неба, з'явився з немалими грішми чоловік з Кавказу. І річ не в тім, товаришу директор, що вона боїться продешевити, ні, а в тому, що старовинному гобеленові, може, місце в Картинній галереї? Потім Борисові Григоровичу телефонували з обкому партії, із Спілки художників, з Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Наостанку дзвонив якийсь чоловік, котрому Борис Григорович говорив у трубку, що так, мій приятелю, ми протягом життя дуже радо щодня й щогодини беремо в борг... беремо науку в школі та батьківське повчання, беремо сонце і вітер, дощ і ясний осінній день, коли листя, що опадає з дерев, будить шелестом тишу. А ще беремо зачудування мистецькими полотнами в музеях, захоплення від книг... беремо мимовільний милий жіночий усміх.
"Ти слухаєш,— казав він,— мене: беремо, беремо, беремо... Щоправда, ми сподіваємося повернути борг сторицею, ми ж бо, прецінь, не ску-парі, не якісь гобсеки, і багато хто з нас борги таки повертає, але й чимало вмирає боржниками.
А яка це велика радість находить на людину, коли настає день повернення боргів. Треба, мій приятелю, уміти й віддавати, а не тільки брати..."
Можливо, що цю підслухану телефонну розмову передаю не зовсім точно, цілком може бути, що Борис Григорович добирав і укладав слова трохи інакше; я також не знаю, чи був це початок розмови, а чи закінчення давньої суперечки з невідомим мені опонентом. Та, зрештою, мене це зовсім не обходило; мене раптом, наче блискавкою, осяяло, що сам Борис Григорович і є та людина, яка пам'ятає про свої борги і вміє щедро їх повертати: він збагачує скарбницю культури нашого народу знайденим, розшуканим, тим, що було забуте.
Він, як кажуть, "не давався мені в руки", мов птах із волі.
Я давно мав намір написати про Бориса Григоровича і. кружляв навколо нього: читав його наукові статті, слухав при нагоді промови на гарячих засіданнях мистецьких конкурсних комісій, збирав друковане про нього самого. Якось навіть натрапив у кабінеті Возниць-кого на кілька папок з його студентськими мистецтвознавчими працями і нотатками, проте однаково ж він "не давався у руки". Кожного разу, коли я сідав до столу і брався за перо, мене хмарою облягали сумніви: чи зумію правдиво змалювати його портрет і розгадати його людську суть? Бо не штука, мабуть, написати, що він добрий, сумлінний і старанний директор, що він належить до категорії людей, які вміють працювати з дивовижною віддачею. Треба було ще й збагнути: чому саме він такий, а не інакший?
І мій задум, як голуб, злітав з білого паперу кудись попід хмари, там голуб кружляв, а може, він сидів на старих кленах навпроти Картинної галереї і прислухався, поки не задзвонить у кабінеті Возницького телефон, поки Борис Григорович сам не "розкриється" з тими його безконечно щедрими днями віддачі боргів...
О ні, неправда, що натхнення зайве, коли пишеться проза, а тим більше проза про конкретну людину. Скажіть мені, чого вартий прозаїк без голуба?..
Дивуюся, чому до цього часу ніхто з львівських художників, із численних його колег не намалював його портрета. Була б це, мабуть, нелегка робота.
Зовні Возницький М'ЯКИЙ; лагідний, розмовляє неголосно, рухи плавні. Тонкі риси продовгуватого обличчя, великі залисини і якась несмілива усмішка під чорним вусом. Очі теж усміхаються...
Це лише кілька мазків до суто зовнішнього портрета, а точніше — до фотографії. Коли ж ненароком заглянеш глибше в його очі, то відчуваєш, що за милою і лагідною усмішкою, як за вимережаною фіранкою, безперервно б'ється і нуртує думка, упертий характер... вольовий характер, що сидить у ньому приховано, у глибинах.
— Чим я вас зацікавив... чим я взагалі можу бути цікавим для людей? — спитав він, ніяковіючи.— Я ж бо не митець, творчість якого треба популяризувати... треба, щоб митця — актора, художника, співака, письменника — люди знали, і коли він цього заслуговує, то щоб любили. Любов, я вам скажу, до багато дечого зобов'язує. Як і слава. А я — звичайний директор...
Я слухав його і в думці підрахував: є в мене п'ять чи шість знайомих директорів музеїв. Усі вони, очевидно, теж хороші люди і добрі директори, які сумлінно виконують свої службові обов'язки. А все ж Борис Григорович чимсь від них відрізняється. Стилем керівництва? Умінням бути приємним людям? Це, мабуть, теж важливо. А ще важливіше, що він уміє і любить працювати. Його життя тільки в тому, що він робить. Щось особисте, просто по-людському корисливе, здається, його ніби й не стосується, він мовби стоїть на цьому березі, а житейське й не завжди дрібне — на тому березі далекому.