Опісля, через роки, він згадував про цей день з іронічною посмішкою. А тоді, похмурої осені 1948 року, лежав у ліжку в одній з училищних кімнат, яку дирекція виділила для житла, розчервонілий у гарячці. Час від часу в грудях вибухав тяжкий кашель. Зоя Антонівна, стривожена його несподіваною хворобою, сиділа на краю ліжка і клала на чоло вологі хустини. Дорікала, як дитині:
— І треба ж тобі, Женю, в підбитому вітром плащику нипати в дощ і холод понад водоспадом Гуком? Мало влітку на нього надивишся? Ти також забув, що це околиця Косова, могли й бандерівці підстрелити. Час-бо непевний...
— Все могло бути, Зою,— погоджувався.— Правда твоя: на Гук я влітку надивився. Та забаглося на нього поглянути восени. Якби ти бачила... клекочуть сизі холодні бризки... падає зі скелі на скелю синій од студені, гострий, як ніж, струмінь води. Каміння аж мовби горбиться під ним. А зверху січе дощ. Ех, шкода, що не взяв з собою парасольки й мольберта.
Зоя Антонівна сплеснула в долоні.
— Поводишся, як хлопчисько. Тобі уже давно за п'ятдесят, не забувай.
Він кволо посміхнувся.
— Тому й поводжуся по-хлоп'ячому, що скоро стукне шістдесят. Знаєш хлоп'ячий закон: хочу бачити більше. Хочу встигнути, Зою, якнайбільше побачити. В Косові я майже рік, обходив багато його мальовничих куточків, а ще більше їх чекає на мене. Вони ж бо всі просяться під пензель і олівець. Коли встигну?
— Збираєшся вмирати? — спитала жартома Зоя Антонівна.
— Ну, костомаха почекає. Вона сита смертями ще з війни. Відчуваю: у Косові жде мене море роботи.
— Не сняться інші краї? Ти ж за натурою циган: сьогодні тут — завтра там.
— Ні. Чую: зачепився мій якір за смереку навічно.
— Суть лише в смереці?
— У ній теж. Край гуцульський — заповідний, тут роздолля для митця. Признаюся: він манив мене здавна.— Помовчав. Згодом несподівано запитав: — Ти віриш, Зою, у поклик землі?
— Дурниці якісь старорежимні,— повела плечем.— 3 гарячки казна-що говориш.
— Може, й казна-що,— погодився.— Лежу без діла. Думаю: чи не тому ми так довго блукали по містах, що не чули до них святого прив'язання. Карпати ж тим часом на нас чекали.
— Не розумію.
— Чула про гетьмана Сагайдачного? Він родом із Самбірщини, з Кульчиць. Це недалеко звідси. Я ношу таке ж прізвище.
Зоя Антонівна зайшлася сміхом.
— А щоб тебе, старий, качка копнула. Невже хочеш вивести свій рід від гетьманів? У наш час немодно хизуватися походженням та ще й з кореня феодалів.
— Сагайдачний родом з дрібної, так званої ходачкової шляхти.
— Не має значення. Історики, я читала, давно порахували його політичні гріхи.
— Мав він гріхи, це правда, та мав і заслуги. Він чи не перший замислив об'єднати Україну з Росією. Це теж відомо історії. До неї, матінки, треба підходити об'єктивно. Ось видужаю, і тоді вирушимо до Кульчиць.
— Чергова твоя химера, Женю... з тим покликом землі та з коренем Сагайдачного.
— Може бути,— погоджувався з нею Євген Якович.— А все ж цікаво.
— Що, власне, цікавого?
— Те, що Петро Конашевич-Сагайдачний прагнув об'єднати Україну з Росією. А його далекий, може, нащадок або тільки однофамілець з'єднав свою долю з росіянкою Зоєю.
— Та ну тебе,— розсміялася вона.
Цю історію Зоя Антонівна розповіла мені за два тижні до смерті. І шкодувала, що вони так і не викроїли днини на мандрівку до Кульчиць.
— А поклик землі...— схопилась.— У поклик землі Євген Якович, мабуть, насправді не вірив. Так сталося, що приросли ми до Гуцулыдини глибоким корінням... Двадцять років я мешкаю у Косові й хочу вмерти тут, хочу, щоб мене поховали біля Євгена.
Я зустрічався з ним не один раз, здавалося, що знаю його добре, і раптом...
...Зоя Антонівна, певно, на хвилинку вибігла до сусідів, бо на мій стук ніхто не відповів. Натиснув на клямку. Двері до кімнати були відчинені, біля стола побачив Сагайдачного. Він сидів, згорбившись, на своєму улюбленому стільці з різьбленою спинкою і над чимось ворожив. Я заледве встиг привітатись, як він різко повернувся, хвилину приглядався до мене (бровища сповзли на очі), потім стукнув металевим пестиком по столу і роздратовано крикнув:
— Замкніть двері з тамтого боку!
Я остовпів. Подумав, що він мене не впізнав.
— Зачиніть двері,— повторив старий і, мовби забувши про мене, знову нахилився над столом.
На це нагодилася Зоя Антонівна. Вона відразу зрозуміла ситуацію, бо пирснула в кулак, навшпиньки підійшла до дверей і зачинила їх.
— Вибачайте старому,— шепнула.— Сідайте ось тут на кухні. Тільки голосно не говоріть, а то він нас вижене.
— Що ж, власне, сталося? — спитав розгублено.
— Нічого особливого. Женя готує фарби... він завжди готує їх власноручно, за рецептом майстрів вісімнадцятого століття. Для нього це ціле священнодійство. В такі хвилини не любить, щоб йому заважали, і мене проганяє. Отже, не ображайтесь.
Ображатись? Він же колись мене попереджав:
— Фарби готую сам, фабричними не користуюся. Може, це просто звичка, а може, мої таки кращі. Рецепти маю старі... Був такий монах Феофіл, який написав трактат "Про живопис". Звідти я й почерпнув дещо. Часом не завадить у старих майстрів повчитися. Приготування фарб — марудна справа, зате мої полотна не лущаться дочасно, не бліднуть, вони завжди живі, немовби лише вчора написані.
Фрагмент з його лекції:
— Багато красивих слів наговорено й написано про мистецтво. Найчастіше його порівнюють з розквітлим деревом. Гарно, але не точно. Справжнє мистецтво починається тоді, коли воно знаходить свого... ні, не оцінювача-сноба, а співтворця в особі читача, глядача чи слухача. Живописець, наприклад, не просто творить, він мовби сіє яре зерно, що кільчиться кожного разу, як тільки-но впаде на благодатний грунт, тобто в душу того, кого картина зворушила.
Малюючи, він не любив, коли хтось стояв коло нього збоку або за плечима. Проганяв навіть Зою Антонівну.
— Не підглядай... Тут, правда, не спальня, але процес творчості схожий, як не раз уже повторювали, на любовний акт. Він надто інтимний, щоб біля нього стримів, будучи за свідка, хтось третій. Це, може, банальні речі... Та що зробиш: їх треба повторювати. Я волію залишитися наодинці з Музою. Тому не розумію, як можна написати роман чи п'єсу удвох або й утрьох. У живописі, на щастя, рідко зустрінеш на полотні два-три підписи.