Поки що Тарнавський про це запитання не підозріває, він говорить неквапом. Слова важить скупо.
— Ось мовите: скло розкрилося переді мною, як казка. Гарно сказано, може, надто красиво, бо насправді пізнав я скло за цілком прозаїчних обставин. Як я появився на заводі — уже знаєте: прийшов — і все. Але там я навчився не тільки видувати слоїки, а й також варити скло. Склалося так, що скловар на прізвище Гусак, поїхавши у відпустку, втопився, сердешний, у Дніпрі. І осиротіли дванадцять горшків у печах, а в кожному горшку вариться 500—600 кілограмів скломаси. Ну, мене, як такого, що швидко освоївся із виробництвом, приставили до осиротілих печей: "Вчися, пізнавай секрети технології — і вари скло. А ми поможемо... Тобі, молодому, і карти в руки".
Добре говорити: "Вари... карти в руки... поможемо". Самі слова. А від тебе залежить, чи скло буде прозоре, чи голосне. Різні режими, різні температури. Про технологію, звісна річ, оповідати не буду, та й не проста це штука. їхав учитися на курси аж до Ленінграда — і не був на сто процентів упевнений, що зумію варити скло як належиться. Та якраз тоді біля печей, у спеці, котрогось дня, котроїсь зміни найшло на мене, як одкровення, що можу панувати над склом, над цією вогненною масою; я умів із шахти, із піску, з уламків скла створити за допомогою вогню масу, що оживала, щр мовби одухотворювалась. Ви мене розумієте? Я відчував, що в розплавленій масі затаєна сила, з неї можна робити не лише слоїки для кільки чи зелені келишки, а й ще щось... Котрогось дня на моєму верстаті появилися пташки і звірі; вони диміли на дошці, обпікали мої руки; вони на диво були податливими, я їх виліплював, як сам хбтів — задиркуватими, веселими, смішними.
Вони вилітали із скловарних печей, мов із гнізда, а я не знав, і тепер не знаю, і ніколи не буду знати, чому вони вилітають саме такі, а не інакші, це не дається пояснити, тут річ не лише в руках.
Я розумів художника. І після довгої мовчанки таки поставив йому те каверзне запитання, про яке згадував на початку. Мар'ян Гнатович спершу мовби й недочув. Він то здував пил із своїх підсвічників, то обома долонями гладив випуклі боки червоної, як жар, чаші, мовби набирався від неї вогню. Потому сказав:
— Трапляється ж таке, що часом людина з собою не зустрічається. Мене ж обминуло це нещастя. Той скляний завод номер один мусив стояти на моїй дорозі, я не міг його обійти.
— Відповідальність перед минулим і майбутнім жене мене у світ, примушує постійно мислити, співставляти, шукати,— якось іншого разу при зустрічі роздумував Мар'ян Гнатович.— І коли відчуваю, що відповідальність нібито полегшала... тоді кидаю роботу і Їду..
Він не сказав, що "їде за відповідальністю". Це було б штучно й неправдиво; він їде за враженнями, роздумами, зустрічами з новими людьми і за зустрічами з теперішнім, минулим і майбутнім.
Тягар відповідальності приходить до митця разом із його зрілістю; відповідальність — це не красне слово й не гучна тирада; відповідальність — це жорна, з якими художник постійно живе; жорна — це завжди тягар, але хто сказав, що творчість — це бездумна легкість?
Пам'ятаю, наприкінці п'ятдесятих років на зборах обласного літературного об'єднання в Івано-Франківську під час роботи секції прози, якою керувала шановна всіма письменниця зі Львова Ірина Вільде, один початкуючий літератор попросив:
— Подивіться, будь ласка, мою писанину. Я трохи бавлюся у літературу. Може, якраз... сподобається?
І треба було в цю мить бачити Ірину Вільде. Завжди стримана, вона на цей раз вибухнула гнівом:
— Ви сказали: бав-лю-ся у літературу? Для вас, молодий чоловіче, творчість — це забавка? Ну, тоді вибачайте, але на забавки не маю часу. Для мене літературна праця — дуже тяжка робота, бо ж маємо тяжку відповідальність перед народом.
Про цей давній випадок я згадав, коли слухав розповідь Мар'яна Гнатовича про його поїздки до Києва, Москви, Ленінграда. Він "сідлав" свою стареньку "Волгу", й котився йому шлях ген-ген за Перегінське, де над річкою Лімницею є село Небилів, або ж блукав полями навколо стародавніх Галича, Белза, Потелича. Скептичному чоловікові могли його мандри здатися дивними або й непотрібними. Ну, гаразд, Москва і Ленінград — зрозуміло, там музеї, жене його туди цікавість і потреба, ну, а скажіть, будьте ласкаві, що мудрого для гутника можна, приміром, знайти на березі Лімниці біля села Небилова? Там камінь на камені... там гірська річка мчить і мчить стрімко — і більше нічого. "Більше нічого" — це для скептиків, а Тарнавському відомо, що над
Лімницею існувала чи не найдавніша в Галицькій землі з усіх "зата-бульованих" (тобто таких, що згадуються у документах) скляних гут. Йому тут не тільки цікаво над Лімницею чи під Белзом бувати, він начебто стрічається з історією, з людьми, яких давно нема й невідомо навіть, де вони поховані, але в музеях навіки лишилися їхні то прості і наївні, то несподівано прекрасні у своїй простоті "скляниці", якраз вони, безіменні "шуляри" (так називали колись гутників), завдають на плечі Тарнавському важкі жорна: "Пам'ятай, ми творили перед тобою, ти повинен творити краще, з тебе також спитає майбутнє".
Хто знає, чи не звідси треба виводити певну традиційність і дещо холоднувату строгість (так пишуть мистецтвознавці) його фігурного посуду? І разом з тим, чи не з цього джерела б'є його буйна фантазія?
...Кілька років тому, коли у Львові під час будівництва підземного переходу під вулицями Радянською—Леніна екскаватор натрапив під старими мурами Бернардинського монастиря на рештки оборонного рову XVI—XVII століття, то не тільки фахівці-археологи, а й чимало любителів старовини запаслося великою кількістю уламків стародавньої львівської кераміки й скла. Люди нипали серед розкопаної "старої" землі, перехожі з них кепкували, що, мовляв, знайшлися "новітні скарбошукачі", серед тих шукачів я бачив також Мар'яна Гна-товича. Він тримав на долоні старе побіліле від часу скло й говорив схвильовано:
— Дивіться-но, які досконалі лінії. Як люди вміли робити... Як відчували форму! Нам було б соромно, коли б ми робили гірше. Чи як гадаєте?