Ноти для тисячолітньої скрипки

Страница 26 из 48

Федоров Роман

Василь Аронець роздумує:

— А втім, для глини замало мати придатні руки... до глини треба мати душу. Розумієте? Тоді вона стає послушною, як тісто... і тоді квіти самі засіваються і ростуть, і падають тоді на твоє писане зілля дощі та дощі... а посеред зілля походжають собі бундючно баранці, або плавають риби, або цілуються павичі Це і є талант, коли на писане зілля безнатужно падають і падають дощі... і зілля твоє росте. Чи як гадаєте?

Обережний Василь Володимирович Аронець сказав надто багато.

У нинішні часи в Косові, де чи не кожний другий мешканець має якісь стосунки з ужитковим мистецтвом, не так легко заслужити похвалу. Це висока нагорода.

Отже, вважайте, що досвідчений майстер Аронець вручив Валентині Джуранюк золотого ордена.

Уже знайомий нам івано-франківський художник Михайло Фіголь, що має експресивну вдачу і вміє захоплюватися красою, відкрив для себе творчість Валентини Джуранюк, як весняне свято:

— Не треба тобі казати,— признається він,— що нема такого тижня, щоб я кудись не їздив. Я усе в дорозі та в дорозі — малюю, придивляюся, вивчаю. Інколи знайденому порадію, а часом через знайдене сумую. Мене свого часу тривожив стан гуцульської кераміки. Хочеш знати чому? Зараз поясню. Перше: традиційність форм, барв і розпису певною мірою сковує митця. Друге: більшість гончарів працює у художньо-промисловому об'єднанні "Гуцульщина", в якому, зрозуміла річ, існують виробничі плани й плани реалізації продукції. Є там також затверджені зразки, що не завжди стимулює творчість народного майстра. Третє: тепер пішла мода на сувеніри, попит на них дуже великий. Туристи розкуповують усе — добре і погане, що тільки покладеш на полицю. І це — хочемо ми того чи ні — впливає на того, хто робить кераміку.

Джуранючка, як сам бачиш, кераміку не робить, вона її творить, її витвори — це якщо не вибух... бо я особисто не вірю у мистецькі вибухи на голому місці, мистецтво, тим більше народне, схоже на річку, що спливає з гір: у річці хвиля на хвилю налітає, одна одну накриває, річка повсякчасно омивається і оновлюється... отже, Валике мистецтво — якщо і не вибух, то явище помітне. Хочемо сподіватися, що в її мисках, тарелях і кахлях — початок оновлення всієї гуцульської кераміки. В її витворах збережена мудра й добра традиційність. Але водночас застерігаю: це не підробка під старовинні вироби... Валя осмислює традиції по-сучасному, оновлює їх. Розпис на її тарелях точний і водночас розкутий, вільний. КОМПОЗИЦІЇ, ЯК І давніше, складаються з тих же знайомих мотивів — із зілля, орнаменту, птахів,— разом із тим знайомі нам мотиви під її рукою заспівали мовби по-новому, розкрилися новими гранями.

— Слухай-но,— раптом схоплюється Михайло Павлович,— а ти припадково ніякого замовляння від злого ока і від злого слова не знаєш? Ще хтось "врече" нам Джуранючку. А було б шкода...

А таки шкода.

Олексій Григорович Соломченко — знаний на Україні дослідник гуцульського мистецтва, автор кількох книжок про народні художні промисли, колишній довголітній директор Косівського училища ужиткового мистецтва, при нагоді любить поговорити про Валентину Джуранюк. Можливо, саме в такий спосіб проявляється гордість учителя, який читав Валентині Іванівні технікумівський курс історії мистецтва? А може, чоловік просто радіє, що не засихає, не нидіє люба його серцю кераміка?

— О, кераміка — то цілий радісний день у тижні,— філософствує, бувало, Олексій Григорович, походжаючи навколо свого робочого стола, заваленого, як звичайно, рукописами, малюнками, фотографіями.— Приміром, понеділок і вівторок випадають нудними, а то й порожніми, а в середу до тебе приходить дорогий і цікавий чоловік, і середа "засвітилася".

Отож якоїсь середи прийшла в гончарі на зміну, приміром, небіжчиці Павлині Цвілик її внучка Надія Вербівська. За Надійкою навідався Василь Аронець з Михайлом Кікотем. І кожний з них вкладав щось своє і неповторне у розвиток мистецтва. За ними переступила поріг Валя...

І ще одна ясна середа настала. Ні, я не сказав би, що гуцульська кераміка тупцює на місці. Інша річ, що випадають, як я кажу, порожні дні, а то й цілі тижні й місяці, коли ніхто новий до її дверей не стукає. Тоді кераміка блідне...

Кому-кому, а цьому літньому чоловікові треба вірити: у післявоєнні роки він ходив гірськими селами, вишукуючи талановитих учнів для свого училища, а для учнів — учителів і зразки витворів старосвітських майстрів: кераміків, різьбярів, мосяжників, кушнірів. Гадаєте, було легко?

Він протоптував стежки, щоб ходили по ній світлі середи. А при черговій зустрічі скаже про Джуранюк:

— Головне, братися за велике. Якщо, звичайно, чуєшся у силі. Головне, обрати собі вчителя і мету... Талановите дівча обрало собі вчителем не когось там, а самого класика гуцульської кераміки — Олексу Бахметюка. Як і її вчитель, Валя любить миски великі, щоб мала розлоге поле для розпису. Так само, як і колись Бахметюк, вона членує миску й заповнює її рослинними композиціями. На дні миски — теж рослинні та фігурні сцени. Персневидний берег, тобто краї миски облямовує вінком із орнаменту, що складаються із "зубців", "копит-ців", "заячих вушок". Та, зрештою, річ не в зовнішній схожості Валиних виробів на Бахметюкові. Валентина Іванівна перебрала від давнього майстра мудрість фольклорного, якогось первісного бачення світу. Бахметюк, як писав один із дослідників його творчості, не просто зображував природу, це були мовби з'яви, що наближалися до обрядів. Може, тому у Валі, в Олексиної учениці, кожна миска й видається нам як празник?

Валентина Іванівна згадує:

— Хтось часом хоче довідатися, як я прийшла до гуцульської кераміки. Хтось часом, побачивши мої миски і світильники, запитує: "Як те, Валю, сталося, що в тобі заговорив Бахметюк?" А що маю відповісти? Сказати, що змалечку тягнулася до глини й залюбки

виліплювала лелек і зозульок,— то це була б неправда. Похвалитися, що жила в мені мрія здивувати світ чимось незвичним... оцією хоч би "райською пташкою-павичем",— це теж було б вигадкою, бо мої мрії і прагнення були скромними: я хотіла стати вчителькою, як тато.

І хто знає, куди, в які світи протопталася б моя стежечка, коли б одного разу двоюрідна сестра Ліда, що вчителює "за високими горами й за бистрими ріками, у самому-самому гуцульському Шипоті", не привезла додому в Могилів-Подільський дзбанок. Не був той дзбанок урочим, тепер би, може, я і не звернула на нього уваги — звичайнісінька рядова, а чи краще сказати — "конвеєрна" річ. Однак на мене, міську дівчину, котра виростала, так би мовити, посеред фабричного посуду, емальованих каструль і пластмасових "кружок", дзбан справив враження... Власне, дотепер не знаю, чим мене той дзбан зачарував. Чи то чистотою блідо-жовтої і зеленої барв, чи то дитячою наївністю гейби із соняшникового цвіту виплетених віночків, що його оперізують?