Володимир Іванович уже якось розповідав мені при нагоді історію тирлівської корчми, яку змалював до свого альбома багато років тому. Власне, історія була банальна, бо не тільки в Тирлі, скрізь по селах за Австро-Угорщини владарювали чорно дві корчми, дідицька та орендарська; люди переповідали, що пан згори наказом вимірював, скільки "хлоп" протягом Божого року мав випити горілки в його корчмі, а пан орендатор хитрістю, спритністю, підступом, музикою циганською зваблював до свого "закладу" бідних людей... Зваблював, споював і пускав у світ з торбами.
Тирлівський варіант був збагачений ще тільки однією гіперболою: на землі навколо корчми, политій дитячими сльозами, заклятій жіночою клятьбою, згидженій людським глумом, не росло нібито ні деревця, ні кущика, ні бадилинки, а камінь перед порогом порозтріскувався, як від вогню і води.
Шагала малював корчму, коли вона вже хиталася від вітру; і коли він штрихував опалий дах, і коли зазирав у виломлені вікна і прислухався до п'яного регору та п'яних плачів двохсотрічної, може, давності, то дехто з місцевих, особливо молодь, кепкував із заїжджого "художника", мовляв, нащо це вам, чоловіче? Адже це корчма, прокляте місце, юдоль людська, горе і біда наших прадідів? Адже це не храм, не місце людського вознесіння, а місце глибокого падіння, га?
Тепер про корчму у Тирлі давно забули, молодші і не пам'ятають, де вона стояла. Поріс мохом і переказ про те, що навколо неї, заклятої, нічого не росло, не квітувало і не родилося. А в альбомі Володимира Івановича вона збереглася... збереглася, може, не лише для тирлівчан, які колись вибудують у себе музей і захочуть мати в ньому малюнок старої корчми; нам усім корисно час від часу побувати на місцях не тільки вознесіння, а й падіння. Для науки.
Тут його овіює сивий вітер...
Тут він близько підступає до таємниці.
Зрештою, кожний, хто побуває на місці колишнього монастиря у селі Лаврові Старосамбірського району на Львівщині, не може не відчути повіву сивого вітру, який тут хтозна з яких часів розповідає легенди та перекази кожному, хто тільки вміє слухати і не хоче бути глухим. Ленінградські археологи, які кілька років тому розкопували фундаменти староруського храму XI—XII ст. і котрі на своєму довгому дослідницькому віку бачили чимало місцевостей, розповідали про особливий чар Лаврова. Володимир Іванович Шагала нипав полями і луками цього села, піднімався на пагорби, шукав того особливого чару в тутешній околиці... шукав і знаходив: він відкрив котрогось надвечір'я, що місце тут напрочуд лагідне, замріяне, дерева тут мовби виростають не із землі, а із правіків. Він годинами сидів на Княжій горі і думав, що старий руський князь Лев, син Данила Романовича, мав добрий смак, заснувавши тут обитель, в яку постригся на старість у ченці і в котрій був похований.
Хотів лежати тут у спокої, у тиші, серед лісів, "посередині" своєї землі?
Чи посередині?
Дехто з істориків, особливо молодих, обстоює думку, що Лев не сидів у стольному Львові, побудованому для нього батьком-князем Данилом, а в Перемишлі — затишному, більш віддаленому від татарської небезпеки. Від Перемишля до Лаврова рукою подати. Правда, тепер Перемишль — заграниця. На Замковій горі в Перемишлі 1969 року я прочитав напис: "Є се земля Пястів і гніздо Пястів".
А Лаврів і сьогодні снить минувшиною; учені-археологи нипають і копають у його глибинах. Чого вони там шукають? Домовини князя Лева, яку, за переказом, у минулому столітті обдерли від срібла і злота святі отці василіани, щоб відновити свій монастир. Василіани буцімто тому і переховали збещещені кістки старого князя — і тільки їм було відоме це місце. Та чи легенда відповідає історичній правді? Звичайно, Володимирові Івановичу не докопатися до істини, комусь би із львівських учених серйозно і надовго зайнятися Лавровом та його таємницями. Вже сам факт знайдення археологами фундаментів староруської споруди засвідчує, що перекази мають певну історичну основу.
А Володимир Іванович Шагала малює у Лаврові архітектурні споруди; він уважний до кожного фриза, до арки, вікна; він прагне передати монументальність стін і лагідність навколишнього ландшафту; кулькова його ручка звично бігає по білому папері, а думка літає понад монастирськими банями: "Чи не занадто багато таємниць пов'язано з пам'ятками історії? Тут, у Лаврові, святі отці переховували труну із прахом князя Лева; у Львові, в Онуфріївському монастирі тих же отців василіан, безслідно щезла могила першодрукаря Івана Федорова, дарма що ще наприкінці минулого століття нагробний його камінь бачили в монастирській церкві і навіть для пам'ятки змалювали. У тридцятих роках під час археологічних розкопок на одному церквищі в Галичі — столичному городі Галицько-Волин-ської Русі — уночі безслідно зник важкий камінний саркофаг, схожий на той, який пізніше знайшли поміж фундаментами галицького Успенського собору..."
У двох випадках пропажа пов'язана з ченцями ордену святого Василія.
У третьому випадку компетентні особи свого часу натякали на акцію шовіністично настроєних місцевих "стшельців", які й про Галич говорили, що це теж "земля П'ястів".
"Виходить, історію, кожний її камінь треба берегти. Фіксувати. Описувати. Змальовувати. Камінь, черепок, уламок меча, з'їджена іржею стріла, точене з поліського м'якого каменю прясельце — усе це свідки, які не дають оббріхувати історію".
І враз прийшло до Володимира Івановича осяяння про значимість, вартість, вагу його скромної праці.
До розмови підключається відомий львівський учений, археолог Лариса Іванівна Крушельницька, яка була "першовідкривачем" Шагали і котра, власне, привела його до редакції "Жовтня":
— Перше: про "відкриття Шагали". Не приписую собі ніяких заслуг. Про роботу Володимира Івановича рано чи пізно люди дізналися б.
Друге. Він, безперечно, має рацію, коли до свого альбома змальовує не тільки об'єкти, на яких висять металеві охоронні таблиці, а й ті, котрі тільки завтра-післязавтра стануть предметом вивчення архітекторів, художників, етнографів, істориків. Розгорнемо його альбом, зупинимося на рядових мовби малюнках і побачимо, що кожний з них має свою вартість. Ось, будь ласка: рештки водяного тар-така-лісопилки на річці Ясениці між селами Ясеницею—Розлучем. Хто тепер використовує енергію води для розпилювання колод? Техніка минулого століття. Цікаво? Безперечно. А хіба безінтересно приглядатися до його малюнків, на яких зображені старі млини в селах Стрільбищі, Буковій, прадавні сільські кузні в Максимівці та Буньковичах, церкви з XVI століття в Нижанковичах та Надибах, дуже характерна дзвіниця, мурована з каменю, в селі Тур'ї, міщанський маломістечковий будинок на ринку в Нижанковичах? А тут будинки школи з XIX століття у селі Лужку Верхньому — найстаршої, до речі, у районі, руїни замку Гербурдів на горі Гербурд поблизу Добромиля, який був побудований 1450 року, будинок попівства в селі Ходовичах, у котрому минуло дитинство відомого українського оперного співака Модеста