Він залишив по собі інший пам'ятник.
"Перша посмертна виставка творів Євгена Яковича Сагайдачного у Львівській картинній галереї — значна подія у культурному житті республіки",— писала 1967 року наша преса.
Для широких кіл шанувальників образотворчого мистецтва виставка, по суті, стала відкриттям ще одного непересічного таланту.
З розмови на виставці:
— Дивний пензель Сагайдачного. Співучий якийсь, тонкий, ліричний. І водночас по-сучасному декоративний.
Повідомлення косівської районної газети "Радянська Гуцуль-щина":
"В нашому місті відкрито музей гуцульського народного промислу. Основою музейної експозиції стала багатюща колекція покійного художника і педагога Є. Я. Сагайдачного".
Кожного разу, коли буваю в Косові, заходжу до музею на Москалів-ці. Влітку тут особливо глітно. Євген Якович дивиться з великого портрета, що висить на чоловій стіні. Веду німу розмову з художником:
— Хіба не про це ви мріяли, Євгене Яковичу, щоб ваші скарби оглянуло якнайбільше людей? їй-бо, для цього варто було жити — подарувати місту, яке вам стало рідним, майже цілий музей.
Він мовби посміхнувся, а з глибини очей сіється смуток.
— Я багато не встиг...
...Він чимало встиг зробити за довге життя: день при дні шукав Чугайстра — добра і краси. Чи знайшов? Мабуть, що так. Бо он скільки зібрано і створено ним. Аж розгублюєшся від багатства, аж дух забиває від звихреного танцю Чугайстра. Він уловив його танець, побачив, полюбив, зберіг і передав нам, живим — теперішнім і майбутнім.
СКРИПКА, ЩО ГРАЄ ТИСЯЧУ ЛІТ
Він запитує:
— Хіба не чули про музику-скрипаля, що терликає на скрипці тисячу літ?
Я киваю головою... пригадую... я направду чув, у дитинстві ще, мабуть, казку про скрипаля, який грає уже тисячу літ. Але ж... при чому тут, скажіть, будьте ласкаві, давня казка? Адже стоїть цілком реальний львівський дощовий день, а в тому дні — редакційні клопоти, повні рукописів, гранок, версток, зривів графіків, вимогливих телефонних дзвінків. І ще в тому дні сидить переді мною прозаїчний на перший погляд чоловік, такого на вулиці зустрінеш і не запам'ятаєш: нижче середнього зросту, щуплавий, у новому недорогому костюмі, при краватці. Років йому за шістдесят, але в його словах, у жвавих рухах, у в очах — допитливих і цупких — іще не відчувається пенсіонерського всепрощення чи старечої, як це трапляється, злості. Рука його тверда, мозоляста, робітнича. Зрештою, так воно і є. Володимир Іванович Шагала до самісінької пенсії працював на Нижанковиць-кій мебльовій фабриці, що у Старосамбірському районі на Львівщині. Та ще й тепер, дарма що на пенсії, підробляє якусь копійку в місцевому Будинку культури: то намалює лозунг, то зіб'є щит, то сповнить якусь іншу роботу, одне слово, цілком нормальний пенсіонер... і "ненормальний" водночас, бо нема, мабуть, на Україні більш-менш відомого музею, у якому він не побував би, і нема на Старо-самбірщині, у цій прегарній бойківській колисці, пам'ятки історії та культури, цікавої культової споруди, фігури, старого млина, панського палацу з минулих століть, водоспаду, взагалі цікавого місця, де б Володимир Іванович Шагала не побував і якого б не замалював до свого блокнота.
Він приніс із собою товстелезну шкіряну торбу і, поклавши її на стіл, виклав із неї купу саморобних альбомів, товстих зошитів, окремих аркушів паперу. Все це було списане і замальоване кульковою ручкою, кожний альбом і зошит старанно пронумеровано й підписано, і я, беручи по черзі то один альбом, то другий, правду кажучи, попервах не дуже-то й вірив, що вони створені однією людиною, оцим немолодим уже робітником. І річ зовсім не в тому, що малюнки виконані на якомусь незвичайному художньому рівні,— ні. Володимир Іванович і не пробував по-художницькому відтворити на папері побачене, він ставив перед собою іншу мету — точно змалювати чи то топографію місцевості, чи архітектурну деталь, і можна лише дивуватися, що він цього успішно домагається: здається, Шагала мав за зразок офорти минулого століття, які друкувалися у тодішніх журналах.
Переглядаю альбом за альбомом: "Історичні та культурні пам'ятки Старосамбірщини", "Все про коней", "З побуту минулих літ", "Дитячі забави", зошит казок, зошит приповідок, записи про "нечисту силу" тощо. Не скажу, що фольклорний та етнографічний матеріал записаний так, як сьогодні вимагає наука, він робив це самотужки, але малюнки пам'яток і речей вражають сумлінністю виконання, ретельністю.
— Слухайте,— питаю його,— що це у вас? Хобі, як тепер прийнято говорити? Прагнення якось убити вільний час? — Очевидно, мої запитання були не вельми ввічливі, я побоювався, що Володимир Іванович образиться, але він сидів спокійно, і в кутиках його вуст блукала весела посмішка.
— Хіба отак з душею, з серцем "убивають", як ви кажете, вкорочують час? Хіба, гадаєте, просто було, коли в тебе росло троє дітей, вибрати час у суботу чи в неділю й махнути де автобусом, де велосипедом чи попутною автомашиною за тридцять-сорок кілометрів, а то й більше, щоб змалювати, приміром, поміщицьку ґуральню з минулого століття?
— Ну, гаразд, але навіщо це вам? — Я вже навмисне підохочую цього спокійного і, як уже встиг помітити, знаючого собі ціну чоловіка. Він тішився своєю роботою, своїми дітьми, своїми малюнками, записами, це було ціле його життя, його шістдесят перший рік; він радів, що життя його простелилося цікаве й повне, що він не змарнував його ні на горілку, ні на дрібниці, не розпродав його по днях і по годинах, усе залишилось у ньому і при ньому.
— А хіба те, що є у цих альбомах, потрібне тільки мені? — спитав він своєю чергою.— Хіба моїм дітям і вашим онукам це не знадобиться для душі, як знадоблюються нам давні і завжди молоді співанки? Я не привіз своїх малюнків до Львова для того, щоб їх продати якомусь музеєві чи іншій установі, я хочу тільки, щоб їх побачили люди. І тому я тут, і тому в Товаристві охорони пам'яток історії та культури зняли з моїх альбомів і зошитів фотокопії. Може, влаштують згодом виставку. Я приїхав до Львова, щоб зібране мною протягом життя показати людям. Я переконаний: зоно знадобиться як не сьогодні, то завтра; сьогодні ми ще багаті і тому зважуємо, що треба берегти, а що можна зносити без особливої утрати. А тим часом... Ось, приміром, колись я змалював у наших-таки Нижанковичах ратушу, пам'ятку, може, не бозна-якого архітектурного значення. Сьогодні, однак, учених зацікавила забудова галицьких містечок, їхня архітектура... зацікавила, а ратуші як такої уже нема: хтось-колись розпорядився зняти з неї вежу. І фактично було знищено будівлю. Первісний вигляд лишився тільки на моєму малюнку.