З одинадцятої години почавши, обходив видавництва, газети, знайомих журналістів — співробітників цих газет. А цього дива — газет, редакцій — було небагато: "Селянська правда" 97 і "Плуг" 98 — там і товкся. Знайшлося ще кілька таких, викинутих з життя. Ми скуповували на дві-три години ті бідолашні редакції, перетворювали їх, сказати б, на денний клуб. Промишляв різною писаниною. На все є попит, на писанину теж. Отож і животів з тієї писанини. Нарешті добрі люди влаштували в товариство Українського Червоного Хреста 99. Там Ієремія Айзеншток почав видавати якийсь "Бюлетень УЧХ" 100. Мене й упхнули у той бюлетень. Тут я чесно намагався їсти свій хліб, просиджував довгі години в редакції, організовував якийсь матеріал, сам багато писав. Мені в той час було 22—23 роки. Знав я мало, про що писати, не знав, підказати було нікому. Витратив величезну кількість енергії казна на що. Безславно закінчився і цей шмат життя. Куди йти? В богему! А на богемну силу попит завжди є. "Чуєте, дуже потрібний нам матеріал до Восьмого березня. Напишете?" А там наставав День МОПРу 101, День учителя, піонера, робфаківця... Під ці дати газети відводили клаптик білого місця, туди й кидалася, як на штурм, богема! Був один такий час у розвитку преси й біляпресової богеми, що редакції перетворювалися мало не на форуми. Вони кишіли богемою і дисциплінованими добрими людьми. До богеми певний час належали, крім Сенченка, ще й Хвильовий і Сосюра 102, Яловий і Копиленко, Йогансен і чимало інших людей. Побачити редакцію без суспільності було неможливо. Повно людей завжди було і в "Селянській правді", і в "Вістях", і в "Плузі", і в "Червоному шляху" 103, і в редакціях комбінату "Радянське село" 104 і "Український робітник" 105. Років через кілька ця мода вивелася. І мені було дивно по тому зайти в редакцію і нікого там не зустріти, yе побачити, крім потрібного редакційного працівника.
Додаток. Хвильового, Ялового й Сосюру зарахував до богеми не тому, що вони заповнювали білі місця на шпальтах газет, а тому, що ходили по місту раз у раз вільними художниками. Для заповнення білих плям були інші.
Своєю вдачею, своїм характером до богеми не міг належати в першу чергу організований до десятих часток години Юрій Смолич, Петро Панч, Павло Тичина, Григорій Епік, надто Іван Данилович Дніпровський 106. Майже в усіх, кого тут згадано, були перескоки в роботі. У Панча — ніколи! В Івана Даниловича Дніпровського — ніколи.
Приїхавши в Харків, він став на роботу в Головліті і там працював до останньої змоги. Цю змогу забрала в нього страшна хвороба — туберкульоз горла. Випадало так, що ми жили близько один від одного. Спочатку на Чернишевській — будинків через 10—15, потім у "Слові". У нього була дуже привітна й мила дружина Пилинська Марія Михайлівна 107, її сестра, яку ми Своїнкою (свояченицею) називали. В тому ж будинку жив і Гордій Максимович Коцюба 108. Уславився Іван Данилович своєю п’єсою "Яблуневий полон" 109, яка тоді йшла чи не в усіх театрах республіки. Я ходив, бачив виставу. Зміст забув. Значно сильніше, ба навіть дуже сильне враження на мене справила проза Івана Даниловича, зокрема пам’ятаю добре його велике оповідання "Долина угрів" 110, написане з великою художньою силою, в своєрідній манері. Так, як він, ніхто не писав, щоправда, щось неначе паралель якусь можна провести між такими психологічно насиченими творами Хвильового, як "Я" й "Мати" 111. Це був видатний художник. Можливо, заважала йому надмірна скромність і вимогливість до себе, а можливо, й хвороба — глухий кашель не залишав його з перших днів нашого знайомства десь у середині 20-х років. Так ось Іван Данилович був зразком організованої людини: мав завжди постійну роботу, яка й уберегла його від принад богемного життя. Одного разу я в якійсь справі зайшов у Головліт, побачив там Івана Даниловича, він переносив якісь пакунки з книгами. Одвідував його під час хвороби. Хвороба ускладнилась, їсти він міг лише з трудом, якось так прихитряючись вигнути голову, щоб не було боляче ковтати. Хворів і працював.
Мій переїзд на роботу в Луганськ розлучив нас. Коли я повернувся в 1934 році додому, Івана Даниловича вже не було серед живих. Цікаво було б зараз перечитати його прозу — яке враження вона справила б на мене? Свого часу, саме в 20-х роках, мені здавалося, що краще за нього писав у прозі лише один письменник — сам Микола Григорович Хвильовий. Марія Михайлівна водила мене на могилу Івана Даниловича. Поховано його десь поблизу від Хвильового. Це був строгий, вимогливий художник.
Петро Панч. Ніколи до богеми не належав і належати не міг.
КОПИЛЕНКІВСЬКИЙ СОБАКА
У другій половині 20-х років повелася серед літераторів мода на мисливських собак. Собак мали Остап Вишня, Микола Гурович Куліш, Хвильовий, Йогансен,— мовиться про мисливських собак. Мав собаку й Досвітній. Завівся собакою і Олександр Іванович Копиленко. Собачими ідеологами були Вишня й Досвітній. У них були величезні зв’язки в собачому світі, вони знали всіх власників породистих собак у Харкові, знали всіх єгерів. А єгер — це не абищо! Єгер — це академія для собачого покоління. Від єгеря залежить — бути цуценяті мисливським собакою чи ні. Отож на мисливському обрії в Харкові з’явилося кілька єгерських зірок і то першої величини. Я знав й імена їх, та за стільки часу забулося. Отож "особачитися" вирішив і Олександр Іванович.
Придбав щеня, віддав його славнозвісному єгереві з Холодної гори Євтушенкові, чи що, аби той з маленького цуценяти жіночого роду зробив першокласну мисливську Діану. І той узявся. Весну й літо провела Діанка в собачому отому єгерському інституті. Восени, одержавши належний диплом, повернулася Діана додому. "Чудово! — вигукнув Олександр Іванович.— У ближчу неділю й поїдемо на Заячі Хутори подивитися, що і як". Ранок був чудесний, птиці того літа було багато, переліт — кращого й не треба! Засів Олександр Іванович, як годиться, і коли крижень вихопився з-за кущів очерету, прицілився і пальнув. Крижень в повітрі перекинувся і млинком упав за потічком в траву. Діана була свідком події. Тож коли крижак завертівся в повітрі, вона кинулася через потічок і з’явилася там одночасно із крижнем. "От молодець!" — схвалив її акцію Олександр Іванович і наказав нести сюди. Отут і з’ясувалися всі особливості євтушенківської собачої академії. Діанка підвела свою граціозну голівку, глипнула цікаво в бік господаря, підхопила під крильце крижака і сховалася з ним під кущем. Олександру Івановичу чути було, як там затріщали качині кістки, і ще побачив він пуховий димок над травою. Олександр Іванович, як відомо, був людиною гарячою. Тож скипів одразу, клацнув затвором, націлився з обох стволів на Діанку, та не випалив: був м’який, рука не підвелася. Зітхнув — і почвалав додому.