— Тут не район, а саме місто.
— І про місто знаю. До нас прибув носоріг.
— Не прибув, а прибіг. Стихійно і нез'ясовно. Ну, та з цим я згодом розберуся. А тепер треба негайно вживати...
— Я вже вжив,— перебив Скляра Пузик.
— Що ж саме?
— Оголосив тривогу. Всіх міліціонерів кинув на найнебез-печніші напрямки...
— Скільки ж у вас всіх наявних?
— Наявних? Три.
— Ага, три. А скільки найнебезпечніших напрямків?
— Ну, це дивлячись...
— Нічого не дивлячись... Не знаєте, то я вам скажу. Оце скільки нас тут у місті, стільки й напрямків. І ще ц не знати, на кого зараз біжить носоріг. Може, якраз на мене, може, й на вас, товаришу Пузик.
— На мене носоріг не побіжить,— запевнив його майор.
— А на кого ж?
— На будь-кого, та не на мене. Я біжу на всіх носорогів. Ясно?
Нащо було дзвонити цьому нахабі? Почитати б Гржи-мека або Конрада Лоренца, знайти описи славетного танзанійського заповідника Нгоронгоро, повного левів, слонів і носорогів, подумати самому, як приборкати того дикого заблуду,— хіба ж не простіше й не краще? Гай-гай! Не було часу для спокійних роздумів і для мріянь часу теж не було. Тільки людині хочеться стати чимось іншим, кращим, вищим. А носоріг хоче бути лише носорогом, жаба — жабою, осел — ослом, ти ж, хоч і цар природи,— відповідно пристосовуйся і дій.
Ось тоді й убігла до кабінету чергова по міськраді тітка Мотря. Мала щось спільне з давньослов'янським богом Світовидом. Многолика, як Світовид. Прибиральниця, вахтерка, кур'єр, чергова на вихідні — універсальність, і незамі-нимість, і воістину рекордне сумісництво, попри всі заборони райфінвідділу.
— Товаришу голова! — ляснула по куль шах тітка Мотря.— Кажуть, там якийсь носоріг!
— Де носоріг? — вискочив їй назустріч Скляр.
— Ондечки. У тіліфоні.
Скляр побіг до кімнати чергового, вхопив трубку, крикнув:
— Алло! Скляр слухає! Хто це? Що там у вас? Говорила директор центрального міського овочевого магазину. Власне, й не говорила, а хлипала в трубку.
— Тов... товаришу Склярі.. Біда!.. У мене тут... цей... як його?.. Носоріг... Чи я знаю!.. Я ж вам скільки... щоб не виносити магазіну в центер!.. А тепер цей носоріг... наскочив і всевсе... На викладці все зжер, а тоді боком-боком... Та у вітрину головешкою... і рогами своїми... Ноги в вітрину, а головешку в магазін і жере все підряд... Все-все... Редиску... Капусту... бурячки... морковку... Цибулею й тією запихається...
Скляр слухав і кусав губу. Сміх і гріх. У тому магазині все таке зів'яле й нікудишнє, що тільки для носорогів.
— Нічого там у тебе такого, щоб він вдавився? — насилу стримуючи сміх, поспитав Скляр.
— Та де? Картопля в мене — в землі вся, так він і з землею — ще й облизується. А язик — як лопата!
— Ну, зараз буду! — пообіцяв Скляр.— Не злякайте його, хай їсть...
"Жигулик", мабуть, аж тепер відчувши свої рани, заводитися не захотів, і Скляр потрюхикав до ринкової площі способом Адама і Єви, тобто пішки. Ішов, а в голові, хоч ти плюнь, крутився віршик Кібця про носорога і ще якась нісенітниця: носорог чи носоріг, оберег чи оберіг, очерет чи очеріт? Може, й справді очеріт? А він сам не Скляр, а Склір. Адже був колись у Візантії чи то імператор, чи полководець із таким прізвищем. І чи дано нам вирватися вже й не за межі власної особистості або власного прізвища, а хоча б за межі робочого тижня і сховатися десь бодай на вихідний? Та тільки спробуєш, а тут носоріг!
Можна б сказати, що Скляр не встиг. Запізнився. Не застав носорога в овочевому магазини Чи можна так сказати: не застав носорога в овочевому магазині? На жаль, тут не до висловів. Директорка ламала руки перед Склярем і норовила втопити його в торговельно-крутійських сльозах. Молоденькі продавальниці, які перед тим розбіглися навсебіч, здалеку сторожко споглядали на все, що відбувається. Трудящі, перервавши свій вихідний, збиралися купками на периферіях площі, цікавість підпихала б їх і ближче, але всевладна рука страху стримувала на безпечній відстані.
А сіре страховисько, виплямкуючи велетенським ротякою, повільно віддалялося від бази свого харчування, покрадьки наближаючись до середини ринкової площі, де красувалася, на жаль, не оспівана жодним класиком калюжа, вся в райдужних переливах від мазуту, автомобільного мастила, бензину та інших горючо-змащувальних речовин, щедро зостав-люваних тут усіма відомими засобами транспорту, що приводиться в дію двигунами внутрішнього згоряння.
Тож і не дивно, що одне око малювало носорогові калюжу рожевою, а друге — ніби зеленою, а тоді одне — аж червоною, а вже друге — так мовби бузковою. Складати докупи ці звабливі картини носоріг не вмів, і не хотів. Бо й навіщо? Так світ барвистіший і багатший. Скористаймося ж із його багатств! Спершу обкупаємо один бік. Тоді другий. В зеленій твані і в рожевій твані, а тоді в обох, а тоді ще й отак — спершу черево, далі спину, ноги передні і ноги задні, голову по самі вуха, щоб тільки булькало, а спина хай обсихає і вкривається товстою корою грязюки. Шкіра — в три пальці, як броня на дредноуті, та ще на три пальці засохлої грязюки — хіба ж не щастя, *не радість і не задоволення!
Хлюпало, булькало, чавкало, пирхало, носоріг стогнав од
захвату, зітхав, ревів і реготав. •
Скляр стояв, дивився, вспокоювався, остигав душею. Ну, не забудував площу за час свого, скажемо прямо, не дуже вдалого головування. Не був наполегливим, не просунув, не пробив проектів, які подавала йому Адочка. Не замостив площі (скільки там тисяч кубометрів і кого просити?), бо ні техніки, ні матеріалів для таких маленьких міст ще ніхто не догадався запланувати й передбачити. Але ж виходить, що й первісний стан може знадобитися! Ось не обставив він площі бульдозерами, грейдерами, асфальтними котками, не оточив розкричаними натовпами, щоб налякати тупу тварину, а звір тут, і мовби собі й оточений, блокований, знешкоджений, нікуди не мчить, нікому не загрожує, ні на кого не міриться,— бери його в жменю й вичавлюй сироватку. От тобі й носоріг на поріг...
Однак втішатися такими не вельми прогресивними думками Скляреві довелося недовго. На площу не знати й звідки (знов ніби з неба, як і носоріг уранці) ввірвалося дико розмальоване переплетеним тропічним гаддям КамАЗівське шасі з кострубатою кабіною на ньому, загальмувало майже біля Скляра, з кабіни вистрибнув натоптуватий чоловік з дивною товстою рушницею в руках, швидко роззирнувся навколо і попростував до голови міськради.