• Шарлат — густо-червоний колір. 4 Прошу, на здоров'я (пол.). Скравки — уривки.
1 дуже голосно (іт.).
2 Кляпа — клапан.
1 Симпатична маленька (нім.).
2 Кватч (нім.) — дурниця, нісенітниця.
3 Любов загибелі (франц.).
4 цілком правильно (нім.). Люксус (лат.) – розкіш
Гельмут заклацнув двері й увійшов. Весь у димовій імлі — мов принц Просперо на причалі — майнуло, закрила очі знов — вино горіло, ви знов обважніли. Гельмут підходив ближче — паркет скрипів. Велика лямпа погасла. Знов (Рома все бачила крізь вії й імлу, як у серпанку) кремове світло поплило з кута в кут, але карти-на-квіти стахла, й фотелі, й вікно. Гельмут вовтузився біля радіо. "Ми пропустили звідомлення верховного командування. Але повторятимуть". Від тафлі2 апарату з цифрами скалі била синява. Апарат був голляндський, з якимись каравелями. Лице його блискало з пів-теміні, усміх, як скрегіт дзьоба, губи — сині-сині, аж чорні, пасмо чуприни, непорушне, кам'яне, як на різьбі Арно Брекера. "Лондон... Бресляв — Germany calling — Paris, ах, Paris3 — Москва, Чайков-ський — Ні, не те... а ось Београд, Беоґрад — нехай..." "Нехай", — прошепотіла Рома. Чарка була в її руці. Гельмут підійшов знов до шафи і прийшов, обпалив її. Рома випила, все так же лежачи на подушках, із закритими очима, і чарка випала з руки, випала м'яко, беззвучно на килим. Гельмутове обличчя наблизилось, але все ще була синя завіса між ними. "Я так давно не грав, — вона чула дотик його голосу, але ще не знала, чи не хотіла знати, що це його уста, — але мені треба грати. Я тільки тепер розумію, що музика це як трунок". Вона посміхнулась про себе, але він помітив. "Чорна кицька, котик", — кинув він у м'якість килима. Завіска тепло шаруділа. "Шкода, що нікого нема, я б наказав кави, але доброї, міцної". — "Я потім зварю, — слабо відповіла Рома, — але мені треба додому, мені так треба додому". — "Нічого, залишитесь тут, я вийду, але не надовго". — "Не випадає", — засміялась п'яненько Рома, і знов завіска зашелевіла, а з тафлі апарату поплив струм синього блиску. І повз Гельмутів профіль ця синява йшла, вливалась у кімнату, в кремову повідь і мішалась із нею, а тоді раптом мряка впала, і Рома побачила все гостро, в фокусі. Пелюстки троянд, що обсипались на скатертину, і ряд книг на полиці, все над Гельмутом, над його головою, що була несподівано близько зі своїм раптовим вирізом губ і рискою посміху. Ритм, рівний ритм пройняв усе тіло, воно зовсім не було обважніле. "Гельмуте, — прошепотіла Рома, — що там хотіли від вас?" — "В N забито двох наших людей". — "Що буде?" — "Розстріляють закладників". І кімната, мов чарка, занялась, шарлатні хвилі вина запінились враз із клаптями синьої завіси, що обірвалась, барка з музикою знялась і поплила.
Забрати в лапанку — заарештувати. 2 Тафля — кришка.
"* Німеччина кличе — Париж, ах, Париж (англ.).
1
Телефон пробудив Рому. А може, це було від холоду. Вона прожогом зірвалась. В кімнаті було зовсім темно — не було навіть кремової смуги, синіла лиш тафля й апарат повторював безглуздий шифр: "11-13-43-48, повторюю: 11-13-43-48..." Гельмута не було. Рома знала, хто це дзвонить. В автоматичному дзвінку щось таїлось, що його тільки вміла відрізнити. "Тут 323-15". Упав клапоть снігу, довгі вулиці, міст, передмістя. Голос говорив розхвильовано, далеко, дуже далеко: "Fräulein Roma1?" — "Так, дядьку Петре, Рома". Говорив по-німецьки, але з ледве помітним твердим акцентом, тірольським чи що. "Нема чого непокоїтись, — сказала Рома, — все в порядку". — "Але мати хвора, треба при-спішити. Чекаю. Коли ж від'їзд на провінцію?" — "Ще невідомо". Павза. Павза. Хтось думав. "До побачення, Ромо". — "До побачення, дядьку Петре, до завтра". їх роз'єднала далечінь, снігова пустеля. Рома ввійшла в коридор, до ванни, увімкнула світло. В дзеркалі брязнуло її обличчя. На щоках рум'янці, як цегла. Вода мірно цяпотіла з крану. Рома провела рукою по чолі. Вони, ті там, на другому кінці телефону, чатували на Гельмута. Вже п'ятий тиждень, якраз з того часу, коли вперше почула його скрипку. Цей дім на 3-й, у кравчині, в третій кімнаті. Двоє на канапі, один у кріслі, біля столу, з нотатками. "Його пильнують, чортового сина", — кинув один із-за папіроски. "Тож, власне, — подивився той за столом на Рому (у нього обголена голова й миле обличчя агронома, чомусь обов'язково агронома), — від Роми будемо ждати "цинку"1, коли виїздить і як. Тоді обставити. З револьверами й гранатами. І вже не втече. Котрийсь таки його досягне". — "Обов'язково, — задьористо кинув третій, на канапі; хлоп'я, мабуть, столяр, у них губи завжди товсті, закопилені, наче б дмухали, — я вже його підкошу, диявола". Тіні, тіні, тіні. Кравчинина дитина плакала. На вулиці — хляґа2. Через сіру сітку плями ліхтарень. В хмари вдирається вежа церкви. В стороні двірця квилять паротяги. Тіні зійшлись і розійшлись.
* Панянко Рома (нім.).
І пальці водили смичком. І це гостре обличчя вимріювалось з усмішкою настирливим спогадом привиду, вирізком із книжки, як вірш. Обличчя то зникало, то виринало в мряці, в темряві, то осяю-валось, як у грозову ніч, обличчя, як зоря, таким переливом-мерех-том-тремтом. Рома переставала вірити в любов, у весну, що неодмінно прийде, навіть у день, ця ніч нехай була б, нехай, нехай — тільки не знати, тільки нічого не бачити, тільки слухати й западатись у темінь, плисти з баркою, колихатись. Справді, це все було, як хвиля, що нахлистує, відбирає віддих.
З-під ліхтарні виходила тінь, ішла поруч. "Ну й як, товаришко, коли ж "цинк"? У нас все готове. Ждемо тільки вас". Тінь відходила кострубато. Телефони стали безпечніші, ніж ці зустрічі. З дядьком Петром можна було говорити навіть при Гельмутові, коли знечев'я між ними наполегливо ліг дзвінок. Втім, сам Гельмут дозволив зичливо користати з апарату. Вона говорила йому, що це дзвонять із дому. І голос відходив невдоволено, нашорошено, розчаровано. П'ятий тиждень.
Рома закрутила воду. Стало тихо, але з кімнати дерся все ще тупою безнадією голос: сорок п'ять — шістнадцять — три, повторюю: сорок п'ять...
1
Рома торкнула футляр, труну скрипки. Навіть провела рукою. "Боже, я його так люблю", — і знечев'я попала в пустку. Нікого, тільки вона. Кроки на сходах — ні, не сюди, вище. Цей дім, як казарма, як перманентна вартівня. День і ніч ходять. Цей хлопець із закопиленими губами не столяр, бачила його вчора в ресторані, кельнер. Він кидатиме гранату, напевно. Такі добре кидають. А крізь чорне віко труни скрипка яскріла струнами. І пальці яскріли. Цими пальцями він пестив Рому по голому плечі, по руці, по зап'ястку. І усміх цілував усміх, але вона не сміялась, ні — вона тоді хотіла кричати, як дурна гістерична баба. Але слово не спурхнуло. Воно б убило. Пити, пити й пити. Шарлат вина й шарлат уст, шарлат шаленої ночі, щоб тільки ранок не прийшов ніколи, білий, як смерть. Гельмут лежав біля неї, спав. Ніжніший за тихий зідх струни, ніжніший від тієї ночі, що як хвиля забуття. Гельмут — володар.