"Ніобея"

Левицкий Модест

"НІОБЕЯ"1

Бувальщина

До брудного жидівського заїзду в маленькому місті на Волині під'їхала на чотирьох підводах трупа артистів. Тут вони мали дати дві вистави, а коли пощастило б, то й третю, а потім їхати далі, у друге містечко, звідтіль у третє — і так далі, без краю. Звичайно, як мандрівна провінціальна "рус-ско-малорусская" трупа.

Було це пізньої осені перед Пилипом 2. Холодний вітер гнав якусь мряку, чи то дрібний дощик, на вулицях було слизько й кально, стояли калюжі, бо танув сніг, що випав був кілька днів перед тим.

Старий, брудний заїзд з облупленими стінами стояв серед містечка, над дорогою. З темного підсіння, куди заїздили підводи, було четверо дверей у "номера", як називав господар горниці свого заїзду, а далі була стайня і возовня, під тою ж таки самою стріхою.

Артистів було десятеро, й розташувалися вони в трьох "номерах" заїзду,— бо четвертий зайняла компанія приїжджих офіцерів.

У найменшу горницю, що була в кінці підсіння, геть коло самої стайні і єдиним віконцем своїм дивилася на облуплену стіну сусідньої хати, молодий, худий і блідий чоловік з голеним обличчям, у кожушині, критій сірим сукном, та в сивій смушевій шапці, ввів під руку закутану в теплу хустку жінку.

Иона йшла помалу, похилившись і через силу пересовуючи ногами, а як переступала поріг, то застогнала жалібно.

Помалу, Івасю,— просила вона.— Ой, як тяжко... Як погано!..

— Сідай... Ось тут сідай, просто на ліжко. Я тебе зараз розкутаю, роздягну та й відразу ляжеш, спочинеш, то й легше і об і буде.

— Ой, де вже легше! — простогнала жінка.— Чогось мені чимраз гірше стає...

— Втомилася ти, бо дорога погана, розтрусило тебе Іі розбило. А спочинеш, то й полегшає. Я здоровий, а й у мене спина болить, наче цілий день молотив.

— І втомилася, й болить-таки... там... чимраз гірше... 'Га я б усі болі залюбки перетерпіла, якби Наталочка наша була здорова та з нами тут була...

Іван не сказав нічого, тільки зітхнув тяжко й почав розкутувати хвору. А вона сиділа, згорбившись на ліжку, склавши руки на колінах.

— Насте, сиди рівніше, бо не розкутаю ніяк,— казав Іван.— Насте, не хились же, Насте! Що з тобою? — крикнув він переляканим голосом.

Настя схилилася набік і впала на постіль, на голий брудний матрац, ще нічим не застелений, без подушки. Тепла хустка зсунулася їй з голови; лице Насті було бліде як стіна, уста сині, очі заплющені.

— Насте! — з одчаем скрикнув Іван, вхопивши її за руки.— Що з тобою? Ой боже мій, що з тобою!

Він пустив її руки, й ті руки впали, мов мертві. Іван вибіг з кімнати в підсіння.

— Ой, рятуйте! — крикнув він.— Ой, люди!

У "номер" вбігло кілька товаришів артистів, що не встигли ще пороздягатися з дороги, прибіг і господар заїзду.

— Що? Га? Води... води дайте!

— Вмерла?

— Зомліла?..

— Зомліла, напевне, зомліла...

На Настю бризнули холодною водою. Метушня в хаті була велика, двері в підсіння стояли нарозтіж. Настя відкрила очі: мутні, немов сонні.

— Холодно... Ой, холодно!..— промовила вона.

— Зачиніть двері! Та й справді тут холодно, як надворі.

— Запаліть у грубці! — звернувся хтось до господаря.— Тут-бо у вас і справді собака не висидить, не то що людина, та ще хвора.

— Зараз, зараз... Сею минутою! — метнувся господар.

— Настечко, що з тобою? — лагідно питав Іван, взявши хвору за руку, холодну, як крига.— Зомліла? Болить дуже?.. Втомилася?..

— Ой, так мені пагано... Так недобре...

— Треба лікаря,— сказав один з артистів.— Не можна ж так. Чи є тут лікар? — спитали господаря.

— Аякже! Є. Аж два докторі є.

— Пошліть кого-небудь, щоб привіз лікаря.

— Не треба,— тихим голосом мовила Настя.— Що він мені поможе?

— Як — не треба? Де ж бо таки так? Ви ж зовсім хворі. Треба щось робити, так не можна. Біжіть по лікаря.

— Я зараз пошлю звощика,— сказав господар.— Зараз, сею минутою!

— Та у грубці зараз щоб запалили. Це й без лікаря всякий скаже, що так холодити хвору людину не можна. Та самовара поставте.

— Сею минутою!

Тим часом Іван з двома артистками роздягнули Настю з верхньої одежі, якось застелили ліжко, вклали її і накрили всім теплим, що було в них. Настя трусилася, як у пропасниці.

— Чи то з холоду так її трусить? — бідкався Іван.— Чи з утоми? Чи з хвороби?..

— І з болю, і з утоми, і з холоду,— все докупи склалося,— мовив підстаркуватий, гладкий, обголений комік.

— А сьогодні ж грати треба,— озвалась одна артистка.

— А треба.

— Та як же вона буде грати?

— Спочине, зогріється, заспокоїться, то й буде грати. До вечора ще далеко.

— Авжеж,— згодився старий комік.

— Федотов не подарує,— мовив другий артист.— Що йому до того, що людина хвора? Грай, хоч ти собі рачки на сцену лізь, а грай. А не можеш чи не хочеш — пропадай з голоду.

— Ох! — тихо простогнала Настя.— Я б грала, коли б тільки не боліло так тяжко... коли б не душило так під серцем... коли б я хоч знала, що там з дитиною робиться1,: з Наталочкою?..

І вона тихо заплакала.

Минуло з півгодини. У підсінні заторохкали балабончики містечкового звощика. Рипнули двері, у них просунулась голова господаря й сповістила:

— Доктор приїхав!

Увійшов лікар. Він привітався, кивнувши головою, й почав роздягатися, шукаючи очима, куди б повісити своє пальто і) шапку, й, не знайшовши навіть цвяшка у стіні, склав свою и ігжу на стілець у кутку. Тим часом з горниці повиходили нніариші артисти, лишилася тільки одна артистка та Іван, І Іастин чоловік.

Що тут у вас сталося, люди добрі? — спитав лікар, підходячи до ліжка й уважно дивлячись на хвору примруженими, короткозорими очима.

— Ось жінка моя, пане докторе, занедужала,— ска-шв Іван.— Сідайте,— додав він, підсовуючи Стілець до ліжка.

— То ви артисти з трупи Федотова? — питав лікар, витираючи хусточкою мокрі від опару вуси.

— Еге. Оце тільки-що приїхали.

— І хвора також артистка?

— Авжеж. Сьогодні має грати Ніобею. Лікар похитав головою.

— Ну, розказуйте, що у вас болить? — звернувся він до хворої.

— Ось тут болить... так болить, що аж зомліла я з того болю... всіх перелякала...

І Настя відгорнула з себе стареньке пальто з такою драною підшивкою, що аж вата клаптями лізла; потім таку ж саму діряву, витерту хустку. Лікар аж зітхнув, дивлячись на те нужденне лахміття та на стару Настину сорочку і спідницю, що місця живого не мали на собі без дірки або латки...