Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника — чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п'ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.
— Віннетоу?.. — з недовір'ям у голосі повторив Мартенс.
— Так. Мені треба зустрітися з тобою.
— Я не зовсім розумію. Де ви є?
— Тут, у місті. Де ми можем побачитись?
— У мене зараз прийом хворих, — машинально відповів Мартенс.
— Я хворий. І можу прийти на прийом.
— Не розумію, що ви наговорили, — сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. — Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?
— Коли?
— Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, — повторив він. — Але не раніше!
— Гаразд, о пів на восьму.
Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. "Щонайбільше через тиждень з'явиться молодик, — промайнуло в моїй голові. — Якраз добре буде переходити кордон". Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.
Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.
4
У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами "гітлер-югенду" на обкладинці.
Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з'явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.
— Рудольфе, це я, Йозеф, — мовив я.
Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.
— Звідки ти взявся? — прошепотів він.
Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?
— Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, — сказав я.
Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.
— У тебе є дозвіл на перебування тут?
— Лише від самого себе.
— А як ти перебрався через кордон?
— Це не так важливо. Я приїхав сюди, щоб побачити Гелен.
Він вирячився на мене.
— Для цього ти приїхав?
— Так, — відповів я.
Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав про те, як мені заспокоїти цього спантеличеного чоловіка.
— Задля цього? — спитав він ще раз.
— Саме так. І ти повинен допомогти мені.
— Боже мій! — вигукнув Мартенс.
— Що — вона померла? — запитав я.
— Ні, не померла.
— А вона тут?
— Так, вона була тут. Принаймні тиждень тому.
— Нам у тебе можна поговорити? — запитав я.
Мартенс кивнув.
— Медсестру я вже відіслав. Якщо прийдуть пацієнти, їх теж відішлю. Я не можу запросити тебе до своєї квартири. Я одружений. Ось уже два роки. Ти розумієш…
Я розумів. У "тисячолітній імперії" давно вже не можна було довіряти навіть своїм родичам. "Рятівники Німеччини" щодня вихваляли фіскальство як національну чесноту. Я пізнав це на собі. Брат моєї жінки доніс на мене.
— Моя дружина не член партії, — поспішив з поясненням Мартенс. — Але ми з нею ніколи не говорили про щось таке… — він збентежено глянув мені в обличчя, — як оце зараз. Я точно не знаю, як вона дивиться на це. Заходь сюди.
Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.
— Не треба замикати, — сказав я. — Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.
Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.
— Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?
— Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п'ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…
— І з-за цього ти пробирався сюди?
— Авжеж, — відповів я здивовано. — А чого ж іще?
— Ми повинні десь тебе сховати, — сказав він. — Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.
— Вона вийшла заміж? — спитав я.
— Гелен? — Мартенс похитав головою. — Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.
— Де вона мешкає. В тій самій квартирі?
— Напевно.
— У неї ще хтось живе?
— Кого ти маєш на увазі?
— Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.
— Цього я не знаю.
— Ти повинен розвідати, — сказав я. — І сказати їй, що я тут.
— Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…
— А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?
— Та правда, — погодився Мартенс. — Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.
— Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п'ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П'ять років — це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.
Мартенс кивнув.
— Я тебе не розумію, — сказав він трохи згодом.
— Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.
— Чому ти не написав їй?
— Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.
— Коли мені піти до неї?
— Зараз, — сказав я здивовано. — А коли ж іще?
Він огледівся довкола.
— Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.
— Я не хочу сидіти під замком, — заявив я. — А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?
— Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.
Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп'ячу дружбу.