— Це вона вас послала сюди?
— Ні, шановний пане, — відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. — Це моя власна ідея.
— Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.
— Що він хотів? — поцікавився Щварц.
— Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.
— Я ще нічого не платив, — серйозно відповів Шварц. — А ви гадаєте, це шпигунки?
— Не виключено. Але в ім'я єдиного для них ідеалу — заради грошей.
— Це німкені?
— Одна з них, як сказав офіціант.
— Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?
— Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.
Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п'янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.
— Ви не будете їсти? — запитав я Шварца.
Він похитав головою.
— Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, — розповідав Шварц. — Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в'їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.
Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.
Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.
— Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? — запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.
— А хто це говорить? — поцікавилась жінка.
— Друг доктора Мартенса.
Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.
— Прошу назвати ваше прізвище, — сказала жінка.
— Я — друг доктора Мартенса, — повторив я. — Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.
— Дуже шкодую, — відповів жіночий голос. — Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.
— А ви зробіть це як виняток, — сказав я. — Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.
— Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.
Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці провода поклали трубку.
Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем — тільки яким? Доктор Мартенс — ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.
Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.
— Це говорить Ґеорґ Юргенс, — різким тоном заявив я. — Прошу доктора Мартенса.
— Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?
— Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!
— Добре, — відповіла жінка. — Хвилиночку! Зараз!
Шварц підвів голову і поглянув на мене.
— Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефона і чекаєш, як вирішиться твоє життя?
Я кивнув.
— І навіть не обов'язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.
— "Доктор Мартенс слухає", почув я нарешті, — розповідав далі Шварц. — Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. "Рудольфе", — Насилу просипів я.
— Що ви сказали? — почувся здивований голос мого друга.
— Рудольфе, — повторив я. — Говорить родич Гелен Юргенс.
— Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?
Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.
З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.
На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.
Проведені там півгодини я пам'ятаю до подробиць. Пам'ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.
Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: "А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських цілях?" Я підвівся й пішов геть. Позаду почувся сміх жінки, якого я ніколи не забуду, — тихий, трохи зневажливий і співчутливий сміх незнайомки на міському валу в Оснабрюку.
— Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?
— Абсолютно нічого не розумію, — долинув до мене роздратований голос. — У мене тут саме прийом…
— А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?
— Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…
— Старий Шеттергенд, — сказав я.
Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:
— Що-о?
— Віннетоу, — відповів я. — Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.
— Вірно… — погодився Мартенс.