Ще до того, як начальник відділка розтулив рота, Дік з виразу його обличчя зрозумів, що справу залагоджено. Повагавшись трохи, той відповів Дікові:
— Я ще не зареєстрував їх, бо вони без документів. Тож вихід знайдеться — давайте гроші.
Через годину Дік і мосьє Госс підвезли дам до готелю "Мажестік". Біля під’їзду стояв автомобіль леді Керолайн; шофер спав на сидінні.
— Не забудьте, що ви винні мосьє Госсу по сто доларів кожна,— сказав Дік.
— Авжеж, авжеж,— закивала головою Мері.— Я завтра ж надішлю йому чек і ще дещо додам.
— А я й не подумаю! — на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом.— Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим людям сто доларів.
В очах коротуна Госса, який стояв біля машини, спалахнула лють.
— Отже, ви мені не заплатите?
— Та заплатить вона, заплатить,— сказав Дік.
Але в душі Госса раптом скаламутилися всі ті образи, що їх він зазнав замолоду, коли мив посуд у лондонських ресторанах, і він грізно насунувся на леді Керолайн.
Спочатку він шмагнув її гнівною тирадою, в якій висловив усе, що про неї думає, але вона з крижаною посмішкою обернулася до нього спиною. І тоді, скакнувши за нею навздогін, він своєю коротенькою ніжкою копнув її в найпопулярнішу в світі мішень. Не готова до такої несподіванки леді Керолайн скинула руки, наче підкошена кулею, і простяглася в своєму матроському костюмі долілиць на тротуарі.
Голос Діка перекрив її несамовитий вереск:
— Мері, вгамуйте її! Інакше вас через десять хвилин запроторять за грати!
По дорозі назад старий Госс уперто мовчав; і тільки коли вони проминули казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав і захлинався джаз, він звів дух і промовив:
— Я ніколи ще не зустрічав таких жінок, як оці. Я знав найуславленіших куртизанок і деяких поважав, навіть дуже поважав,— але таких жінок, як оці, я не зустрічав ще зроду.
XI
Дік і Ніколь мали звичку разом їздити до перукарні й там сидіти в сусідніх кабінах, поки майстри чаклували над їхніми зачісками. Ніколь чула звуки, що долинали з чоловічої зали: клацання ножиць, дзенькоту дрібної здачі, нескінченно повторюваних "Прошу!" й "Пардон!"
На другий день після повернення Діка вони теж поїхали до Канна, щоб підстригтись, вимити голову й висушити її під запашним вітерцем фена.
Під’їжджаючи до готелю "Карлтон", щільно запнуті вікна якого вперто не пропускали літа, наче це були й не вікна, а двері льохів, вони зустріли машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в нього було зосереджене, похмуре, але, побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі його заяскріли. Ця раптова переміна занепокоїла Ніколь. Їй захотілося бути з ним, їхати туди, куди їде він. Година, проведена в перукарні, здалася їй однією з тих порожніх пауз, які, разом узяті, й складали, власне, її життя,— вже вкотре, хай і на короткий час, її позбавлено волі... Перукарка в халаті, що тхнув згірклою губною помадою й одеколоном, була мов ще одна медсестра.
В сусідній кабіні Дік дрімав під пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у дзеркало, в якому видно було коридор між двома залами, Ніколь раптом здригнулася: в коридорі з’явився Томмі й різко завернув до чоловічої зали. Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе буде з’ясоване!
Вона почула перші слова Томмі, потім — уривки фраз.
— Мені треба поговорити з вами.
— ... серйозне?
— ... серйозне.
— ... згоден.
За хвилину Дік підійшов до Ніколь, невдоволено витираючи рушником наспіх сполоскане обличчя.
— На твого приятеля гедзь напав. Він бажає негайно поговорити з нами обома, і я погодився, щоб швидше покласти цьому край. Ходім!
— Але мене ще не достригли.
— Потім дострижуть. Ходім.
Не без досади вона попросила здивовану перукарку зняти з неї пеньюар і, думаючи про те, що має, напевно, страхітливий вигляд, пішла слідом за Діком до виходу з готелю. На вулиці Томмі схилився над її рукою.
— Ходімо до "Кафе союзників",— запропонував Дік.
— Куди завгодно, аби нам тільки не заважали,— погодився Томмі.
Коли вони сіли під склепінням дерев — у найкращому місці в літню пору,— Дік спитав:
— Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?
— Лимонного соку.
— Мені — demi, [84] — сказав Томмі.
— "Блек-енд-Уайт" і содової,— сказав Дік.
— Il n'y a plus de "Blackenwite". Nous n'avons que le "Johnny Walkair".
— Ça va. [85]
Коли дівчина мовчить,
Теж мовчи — ні слова, цить!
Хай говорять тільки руки —
Тільки руки ловлять мить!
— Ваша дружина вас не кохає,— сказав раптом Томмі.— Вона кохає мене.
Вони подивились один на одного якимись скляними, напрочуд порожніми очима. В такому становищі розважна розмова майже неможлива, бо між чоловіками існує тільки непрямий зв’язок — усвідомлення того, в якій мірі кожному з них належить жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.
— Хвилинку,— сказав Дік.— Donnez-moi du gin et du siphon.
— Bien, monsieur. [86]
— Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.
— Для мене ясно, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років.
— А що скаже Ніколь?
Обидва обернулися до неї.
— Томмі став мені дуже близький, Діку.
Він кивнув головою:
— Ти більше не кохаєш мене,— провадила вона далі.— Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.
Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцеремонно втрутився в розмову:
— Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою.
Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери "Геральд" і "Нью-Йорк таймс".
— Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут?
— Cessez cela! Allez ouste! [87] — гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: — А жодна жінка не стерпить такого...
— Хлопці! — знов перебив американець.— Якщо ви вважаєте, що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся.— Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік відразу впізнав. Це була карикатура — нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.— Щось від цього повинно ж крапнути й мені! Крапне — ще й скільки! Я навмисне приїхав сюди з Ніцци на велогонки Тур-де-Франс.