Тільки коли Томмі лютим "allez-vous en" [88] відігнав продавця газет від столика, Дік згадав, де бачив його.
Це був той самий тип, що п’ять років тому причепився до нього на вулиці Ангелів у Парижі.
— А коли велогонщики будуть тут? — гукнув йому Дік.
— Ось-ось мають бути.
Він нарешті зник, весело помахавши їм на прощання, і Томмі знову звернувся до Діка.
— Elle doit avoir plus avec moi qu'avec vous. [89]
— Говоріть по-англійському! Що це означає — doit avoir?
— Doit avoir — зі мною вона буде щасливіша.
— Поки ви не звикнете одне до одного... Але ми з Ніколь бували дуже щасливі, Томмі.
— L'amour de famille, [90] — зневажливо кинув Томмі.
— А якщо Ніколь стане вашою дружиною, хіба це не буде l'amour de famille? — Він замовк, бо гамір, що долинав з вулиці, вже заглушив його слова. Цей гамір вихлюпнувся з-за рогу й хвилею покотився по набережній, уздовж якої збивався й щомиті густішав натовп людей, що заради такого випадку жертвували відпочинком.
Набережною мчали хлопчаки на велосипедах, автомобілі, напхані спортсменами в чудернацьких спортивних формах, гули клаксони, сповіщаючи про наближення велогонки, і кухарі — хто б міг подумати, що їх так багато? — в натільних сорочках під фартухами купчилися коло ресторанних дверей. А потім нарешті з-за повороту, просто із сяйва пополудневого сонця, з’явився перший гонщик у червоній майці і промчав, зосереджено і впевнено працюючи ногами, під безладний вітальний галас публіки. Слідом за ним вигулькнуло ще троє — три злинялих арлекіни, на ногах — кірка з куряви й поту, обличчя закам’янілі, очі напівзаплющені й смертельно втомлені.
Томмі, ставши перед Діком, сказав:
— Ніколь, очевидно, порушить справу про розлучення — сподіваюсь, ви не будете чинити перешкод?
Ще з півсотні гонщиків вироїлися за першими, розтягшись на двісті ярдів,— деякі з них ніяково всміхалися, деякі, видно, напружували останні сили, у більшості ж обличчя були втомлено-байдужі. Слідом за кількома безнадійно відсталими, але впертими гонщиками бігла зграйка хлопчаків, а в хвості їхала вантажна машина з жертвами аварій і тими, що капітулювали.
Вони повернулися до свого столика. Ніколь чекала, що Дік тепер перехопить ініціативу, але він сидів собі спокійно, з недоголеним обличчям, що пасувало до її недостриженої голови.
— Адже ти й справді давно вже нещасливий зі мною,— заговорила Ніколь.— Без мене ти зможеш повернутися до своєї праці — і тобі легше буде працювати, коли не треба буде турбуватися про мене.
Томмі нетерпляче знизав плечима.
— Навіщо ці зайві розмови? Ми з Ніколь кохаємо одне одного, і цим усе сказано.
— Ну що ж,— озвався доктор Дайвер,— оскільки все вже з’ясовано, чому б нам не повернутися до перукарні?
Але Томмі шукав сварки.
— Є деякі деталі...
— Про деталі ми домовимося з Ніколь,— відповів Дік.— Не хвилюйтеся — в принципі я згоден, і нам з Ніколь неважко буде порозумітися. Ми зіпсуємо собі менше крові, якщо не будемо обговорювати все втрьох.
Томмі не міг не погодитися, що Дік має рацію, але його романська натура вимагала, щоб останнє слово було все-таки за ним.
— Прошу вас пам’ятати,— сказав він,— що від цієї хвилини й аж до остаточного врегулювання справи Ніколь перебуває під моїм захистом. І я не подарую вам жодної спроби скористатися з того, що ви ще перебуваєте під одним дахом.
— Мене ніколи не приваблювало кохання всухом’ятку,— сказав Дік.
Він ледь уклонився й рушив назад до перукарні під пильним шахраюватим, як ніколи, поглядом Ніколь.
— Що ж, він повівся цілком пристойно,— визнав Томмі.— Люба, ми зустрінемося ввечері?
— Думаю, що зустрінемось.
Отже, те, що мало статися, сталося — і без особливої трагедії. Ніколь, щоправда, відчувала, що Дік і тут виявився далекогляднішим за неї, що, відколи вона віддала Томмі камфорну мазь, він знав, як усе це скінчиться. Та все ж вона почувалася щасливою, радісно збудженою, і недоладна думка про те, що добре було б розповісти про все це Дікові, швидко зникла. Але вона невідривно стежила за ним очима, доки він перетворився на цятку й злився з іншими цятками в натовпі курортників.
XII
Свій останній день перед від’їздом з Рів’єри доктор Дайвер провів з дітьми. Йому хотілося добре їх запам’ятати, бо він уже не був молодим і не піддавався ілюзіям та самообману щодо свого майбутнього. Дітям сказали, що зиму вони проведуть у тітки в Лондоні, а потім поїдуть до батька в Америку.
Його тішило, що він зумів так багато дати своїй дочці,— щодо сина він такої певності не мав; зрештою, він і не знав ніколи, що можуть узяти від нього ці непосидющі, настирні, ласкаві сисунці. Та коли надійшов час прощатися, йому захотілося зняти з плечей ці дві гарнесенькі голівки і на довгі-довгі години притулити їх до грудей.
Він обнявся із садівником, який шість років тому посадив перші квіти перед віллою "Діана". Він поцілував молоду провансалку, що доглядала дітей. Вона працювала в них майже десять років; упавши на коліна, вона гірко ридала, доки Дік не підняв її силоміць і не подарував їй триста франків. Ніколь ще спала — так було домовлено; він залишив їй записку, а другу адресував Бебі Уоррен, яка гостювала в них проїздом із Сардінії. Потім він налив собі добрячу чарку коньяку з десятиквартового бутиля, подарованого їм кимось із гостей.
Уже вийшовши з речами, він вирішив, що здасть їх у камеру схову в Канні й приїде востаннє подивитися на пляж Госса.
... Коли Ніколь із сестрою з’явилися на пляжі, там не було ще нікого, крім нянь з дітлахами. Біле сонце, розмите на тлі білого неба, розпікало нерухоме повітря. Офіціанти розміщали під прилавком бару додатковий запас льоду. Американець-фоторепортер з "Ассошіейтед Пресс" готував на клаптику тіні своє причандалля, раз у раз скидаючи оком на тих, що спускалися кам’яними сходами. Майбутні герої його репортажу ще лежали в затемнених номерах, лише недавно приспані світанком.
Вийшовши з кабінки, Ніколь раптом побачила Діка; вдягнений не по пляжному, він сидів нагорі, на скелі. Вона відсахнулася в затінок за кабінкою. За хвилину Бебі приєдналася до неї.
— Дік усе ще тут.
— Так, я бачила його.
— Я гадала, йому вистачить такту виїхати непомітно.